Читати книгу - "Сповідь"

Що ж до грошового прибутку від цього твору, хоча він не дав мені і чверті того, що дав би іншому, я все ж таки дістав змогу прожити кілька років без переписування нот, яке йшло весь час досить погано. Я отримав сто луїдорів від короля, п’ятдесят від пані де Помпадур – за виставу в Бель-Вю, де вона сама зіграла роль Колена, п’ятдесят від Опери і п’ятсот франків від Піссо – за право видання. Отже, ця інтермедія, що коштувала мені п’ять-шість тижнів праці, дала мені майже стільки ж грошей, незважаючи на мої нещастя і мою нетямущість, скільки згодом дав «Еміль», що коштував мені двадцяти років міркувань і трьох років праці. Але за матеріальне благополуччя, що дала мені ця п’єса, я заплатив нескінченними неприємностями, які вона на мене накликала. Вона стала розсадницею таємних заздрощів, що виявилися значно пізніше.

З часу її успіху я вже не помічав ні у Ґріммі, ні у Дідро, ні у будь-кому ще із знайомих літераторів тієї щирості, тієї відвертості, тієї втіхи бачити мене, які, як мені здавалося, я зустрічав раніше. Як тільки я з’являвся у барона, всі одразу уривали розмову. Товариство розпадалося на маленькі групки, чулося перешіптування, і я залишався сам, не знаючи, з ким заговорити. Я довго терпів це образливе відчуження і, бачачи, що пані Гольбах, жінка люб’язна і мила, і далі приймає мене добре, зносив грубощі її чоловіка, поки їх можна було витерплювати. Та одного разу він без будь-якої причини і приводу напав на мене так грубо у присутності Дідро, який не промовив при цьому ні слова, і Маржанси, який не раз говорив мені потім, що він дивувався м’якості і стриманості моїх відповідей, що я пішов, наважившись нарешті залишити його будинок і ніколи вже туди більше не повертатися. Це не завадило мені завжди з повагою говорити про нього і про його будинок, тоді як він говорив про мене завжди тільки в образливих і презирливих висловах, називаючи мене не інакше, як жалюгідним педантом, хоча ніколи не міг вказати яку-небудь мою провину перед ним або перед якими-небудь близькими йому особами. Ось як він врешті-решт виправдав мої передчування і побоювання.

Що стосується мене, я гадаю, що мої друзі пробачили б мені написання книг, і до того ж чудових книг, оскільки така слава не була чужа і їм самим, але вони не змогли пробачити мені ні написання опери, ні її блискучого успіху, бо ніхто з них не був у змозі вступити на той самий терен і претендувати на такий самий успіх. Лише Дюкло, який стояв понад заздрістю, став ще прихильніший до мене і ввів мене до мадемуазель Кіно, де я зустрів ту увагу, ввічливість і люб’язність, яких не знайшов у будинку Гольбаха.

У той час як в Опері грали «Сільського чаклуна», її автор виявив себе і у Французькій Комедії, але не так успішно. Не зумівши протягом семи чи восьми років добитися постановки свого «Нарциса» на сцені італійського театру, я втратив цікавість до цього театру через погану гру його акторів у французьких п’єсах і захотів передати свою п’єсу французам. Я розповів про своє бажання акторові Лану, з яким був знайомий і який, як відомо, був порядною людиною і теж літератором. «Нарцис» йому сподобався, він узявся поставити його, не розголошуючи імені автора, а тим часом добув мені дозвіл на безкоштовний вхід до Французької Комедії, що було мені дуже приємно, оскільки я завжди віддавав перевагу цьому театру над двома іншими. П’єса була схвалена і поставлена без згадування імені автора, але у мене є підстави думати, що для акторів та багатьох інших воно не залишилося невідомим. Ролі перших коханців виконували Госсен і Ґранваль, і хоча загального розуміння п’єси, на мій погляд, не було досягнуто, не можна було сказати, щоб її погано зіграли. В усякому разі я був здивований і зворушений поблажливістю публіки, що мала терпець спокійно прослухати її з початку до кінця і навіть витримати другу виставу, не виявляючи найменших ознак нетерпіння.

Щодо мене, то я так занудьгував уже на прем’єрі, що не міг досидіти до кінця і, втікши з вистави, зайшов до кафе Прокопа, де зустрів Буассі та декого інших, які, очевидно, занудьгували так само, як і я. Там я привселюдно признався у своєму гріхові, визнавши себе смиренно чи гордо автором п’єси і висловивши про неї вголос те, що думали інші. Це публічне визнання з боку автора того, що його п’єса погана і провальна, викликало велике захоплення, а мені нічого не коштувало. Я навіть знайшов утіху своєму самолюбству в тому, що мужньо зробив це визнання, і гадаю, що в цьому випадку гідно було зробити його, ніж промовчати з дурного сорому. Але, хоч на сцені п’єса і провалилась, читати її було не так нудно, і я опублікував її, а в передмові, що належить до вдалих моїх творів, уперше виклав свої принципи з більшою відвертістю, ніж робив це раніше.

Незабаром я дістав змогу розвинути їх цілком у поважнішій праці. Якщо я не помиляюся, саме того, 1753 року, Діжонська академія оголосила конкурс на тему «Походження нерівності серед людей». Приголомшений важливістю питання, я був здивований, що академія наважилася запропонувати його, та оскільки у неї знайшлося досить сміливості для цього, я теж набрався сміливості і взявся до роботи.

Щоб спокійно обдумати цю велику тему, я на тиждень поїхав до Сен-Жермена разом з Терезою, а також з нашою хазяйкою, дуже доброю жінкою, та з однією її подругою. Я вважаю цю поїздку однією з найприємніших у своєму житті. Стояла чудова погода, наші милі супутниці взяли на себе всі турботи і клопоти. Тереза розважалася з ними, а я, ні про що не турбуючись, без будь-яких церемоній приходив до них у години наших веселих трапез. Решту дня я блукав лісом, шукав і знаходив там образи первісних часів, історію яких сміливо прагнув намалювати, викривав дрібну людську брехню, осмілювався оголювати їхню вдачу, слідкував за розвитком часів і подій, що спотворювали їх, і, порівнюючи людину, створену людьми, з людиною, створеною природою, показував людям, що досягнута ними уявна досконалість – джерело їхніх нещасть. Моя душа, захоплена цими величними міркуваннями, підносилася до Божества; і, споглядаючи звідти собі подібних, які в сліпому невіданні йшли шляхом своїх забобонів, помилок, нещасть і пороків, я кричав їм слабким голосом, що