Читати книгу - "Сповідь"

З цих міркувань народилося «Міркування про нерівність» – праця, що сподобалася Дідро більше, ніж інші мої твори, і викликала з його боку найбільш корисні для мене поради.[151] Проте у всій Європі знайшлося дуже мало читачів, здатних зрозуміти її, а серед них нікого, хто захотів би про неї говорити. Я написав її на конкурс, а потім і надіслав, заздалегідь упевнений, що премії вона не отримає, бо не для такого роду творів засновуються академічні премії.

Ця поїздка і це заняття цілюще подіяли на мій настрій і на моє здоров’я. Страждаючи затриманням сечі, я останніми роками цілковито довірив себе лікарям, які не полегшили моєї недуги, але виснажили сили і зруйнували мій організм. Повернувшись із Сен-Жермена, я зміцнів і відчув себе набагато краще. Я взяв це до уваги і, вирішивши видужати або померти без лікарів і ліків, розпрощався з ними назавжди і почав жити день за днем, сидячи сумирно, коли не міг ходити, і вирушаючи на прогулянки відразу, як тільки до мене поверталися сили. Паризьке життя серед людей з претензіями дуже мало відповідало моєму смаку; інтриги письменників, їхні ганебні чвари, їхня недостатня сумлінність у книгах, їхній самовпевнений тон у товаристві були мені такі ненависні, такі осоружні, я зустрічав так мало м’якості, сердечної відвертості і щирості навіть у спілкуванні з моїми друзями, що все це метушливе життя мені набридло, і я почав палко пориватися в село. Але, розуміючи, що моє ремесло не дозволить мені там оселитися, я намагався проводити за містом хоча б усі свої вільні години. Протягом кількох місяців я щодня після обіду ходив гуляти до Булонського лісу, обмірковуючи теми своїх творів, і повертався додому лише під ніч.

Гофкур, з яким я був тоді дуже дружний, змушений був поїхати до Женеви у службових справах і запропонував узяти мене з собою, на що я погодився. Я почував себе не так добре, щоб обійтися без догляду моєї доморядниці, тож було вирішено, що вона поїде зі мною, а її мати залишиться наглядати за будинком. І ось, наготувавши все необхідне, ми виїхали утрьох 1 червня 1754 року.

Мушу відзначити, що під час цієї подорожі я вперше відчув щось таке, що похитнуло мою довірливу вдачу, з якою я дожив до сорокадворічного віку і якій звірявся завжди беззавітно і без будь-яких неприємностей для себе. Ми їхали у простій кареті, на одних і тих самих конях, проїжджаючи щодня зовсім невеликі відстані. Я часто виходив і йшов пішки. Ледве ми проїхали півдороги, як Тереза почала виявляти найрішучіше небажання залишатися в кареті наодинці з Гофкуром, а коли я, незважаючи на її прохання, виходив, вона теж виходила зі мною і йшла пішки. Я довго сварив її за цю примху і навіть заборонив їй це робити взагалі, поки вона зрештою була змушена пояснити мені її причину. Я не міг отямитися з дива і думав, чи не марю я, коли довідався, що мій друг Гофкур, шістдесятирічний старий, подагрик, хвороблива людина, виснажена розпусним життям, прагнув з самого початку нашого від’їзду спокусити особу, вже не молоду і не красуню, яка належала його другові, і при цьому вдавався до найниціших, найганебніших засобів, аж до того, що пропонував їй гроші, намагався розворушити її чуттєвість читанням огидної книжки і показував непристойні малюнки, яких у ній було повно. Обурена Тереза викинула одного разу його мерзенну книжку за вікно. Я довідався, що першого дня, коли жорстока мігрень змусила мене лягти в ліжко без вечері, він використав весь час, поки був з нею наодинці, на чіпляння і витівки, більш гідні якого-небудь сатира чи козла, ніж порядної людини, якій я довірив свою подругу і самого себе.

Яка несподіванка! З яким небувалим болем стислося моє серце! До цього я вважав дружбу невіддільною від усіх ніжних і шляхетних почуттів, що складають її чарівність, – і ось, уперше в своєму житті, я змушений був пов’язати її з презирством і позбавити довіри і поваги людину, котру любив і котра, як мені здавалося, любить мене! Негідник приховував од мене свою підлість. Щоб не виказати Терезу, я змушений був не показувати свого презирства до нього і затаїти в глибині серця почуття, про які він не повинен був знати. Солодка і свята ілюзія дружби! Гофкур перший зняв твою завісу з моїх очей. Скільки жорстоких рук заважали їй відтоді знов опуститися!

У Ліоні я покинув Гофкура і далі попрямував через Савойю, не наважившись ще раз проїхати так близько від матусі і не побачитися з нею. Я побачив її… Але в якому стані, Боже мій! Як вона опустилася! Що залишилося у неї від колишньої доброчесності? Невже це була та сама пані де Варенс, колись така блискуча жінка, до якої направив мене кюре Понвер? Як краялося моє серце! Я не бачив для неї іншого виходу, як переселитися в інше місце. Палко, але марно я знову повторював їй те, про що просив у своїх листах до неї, вмовляючи її переїхати і мирно жити у мене, оскільки ми з Терезою були готові присвятити себе тому, щоб зробити її життя щасливим. Вона мене не послухала, кажучи, що зв’язана своєю пенсією, яку їй і далі акуратно виплачували, хоча сама вона давно вже нею не користувалась. Я дав їй трохи грошей, значно менше від того, що мав би дати і що дав би, якби був твердо переконаний, що вона скористається з них хоч одним су. Поки я жив у Женеві, вона їздила в Шабле і заїхала до мене у Ґранж-Каналь. Їй не вистачало грошей, щоб закінчити свою подорож. У мене не було при собі потрібної суми, і я надіслав їй гроші за годину з Терезою. Бідолашна матуся!

Варто сказати ще про одну рису її серця. З усіх прикрас у неї залишався тільки один маленький перстеник; вона зняла його зі свого пальця і хотіла надіти на палець Терези, але та негайно ж наділа його на колишнє місце і поцілувала цю шляхетну руку, оросивши її сльозами. Тоді для мене був якраз відповідний момент розквитатися зі своїм боргом. Треба було все кинути, поїхати за нею і не залишати до її останньої години, розділити її долю, хоч якою б вона була. Нічого цього я не зробив. Відвернутий іншою прихильністю, я відчував, що