Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Якось у львівській кав’ярні «Під левом» я запитав при чарці у свого приятеля гідродинаміка Андрія Канюги, де він знаходить час писати наукові праці, коли я завжди зустрічаюся з ним у кнайпі. «Ну добре, – відповів Канюга з властивим йому гумором, – а тепер я спитаю: як тобі вдалося написати стільки книжок, якщо ти мене водно застаєш у кав’ярнях?»

А й справді, звідки береться в мене час? Бо що там кав’ярні – є ж сім’я, є службові, а то й державні обов’язки, треба колись і відпочити, а скільки часу поглинають мандри! Я так і не зумів ні разу відповісти на це питання до ладу – ні Андрієві Канюзі, ні пані Ларисі Копань, яка колись брала в мене інтерв’ю для журналу «Дніпро», ані читачам, котрі при зустрічах про це мене запитують.

Певне, час має властивість ущільнюватися, а втім, не є він для всіх людей і для всіх випадків однаковою у своїх вимірах категорією – ось тобі незмінні година, хвилина, секунда, доба, вік… Час у тому самому відтинку має в різних випадках різну протяжність: є час нудьги і втіхи, очікування й зайнятості, різні виміри має той самий час для закоханих і для в’язнів, зрештою, не однаковий він у людини працьовитої й ледачої. Немає його тільки в письменника за роботою: тобто він є – максимально ущільнений в залежності від продуктивності праці.

Значну частку свого життя я провів у подорожах, проте мушу сказати, що майже всі мандрівки були для мене періодами найінтенсивнішої праці, хоча для супутників я не був ніколи нудним, принаймні намагався таким не бути; мій рух у фізичному просторі завжди мав утилітарний характер. Враження й матеріали, набуті під час фізичного руху, продовжували потім жити в просторі духовному як зовсім нове, ніде не існуюче життя, проте воно завжди було еманацією життя, фізично відчутного, з котрим я мусив спочатку увіч зустрітися, а потім осмислити й домислити його: ніколи не вдавалося мені будь-що виссати з пальця.

Сказав Марк Аврелій: «Час людського життя – мить у русі, й підтримати людину на дусі може тільки філософія».

Мудрі слова: кожен з нас за час прожитої миті в русі повинен витворити свою філософію, яка мала б так чи інакше обгрунтувати сенс існування: одному дано більше, комусь іншому – менше, але безсмертний кожен, хто створив власну філософію на досвіді, набутому у праці. Не залишає сліду на землі тільки лінивець. Або той, чий рух зупинився на початку дороги…

Мій рух на бабусиній святвечірній дорозі, який так шалено продовжується й нині, мав обірватися на перших стадіях моїх мандрівок – у березні 1944 року. А зрештою, тоді рух зупинявся кожної миті для мільйонів людей, і ми не знаємо, яким би був нинішній світ, якби ті люди й донині продовжували свою мандрівку. А був би таки інакшим, бо, як сказав Дмитро Павличко: «Безсмертні всі: цей виховав дитину, той пісню склав, хоч і єдину, а той, що не зумів цього зробить, коло дороги посадив калину». Скільки малих і великих незавершених діл забрала смерть, і, певне, через те ми нині так часто змушені оживляти фізичні й духовні пустирища, які колись з’яловіли через брак людських рук і розуму.

Бог тоді врятував мене, й, напевне, тому я досі своєю безупинною працею надолужую брак таланту, на який спонадіявся Господь, вдруге даруючи мені життя.

…Після різдвяних вакацій навчання в гімназії не було: до Коломиї наближався фронт, німецько-мадярські війська мали намір спинити свій стрімливий відступ над Прутом.

Агонія німецької окупації на Підкарпатті, як і будь-де, була страшною. Гестапо лютувало: сотні людей, забраних заручниками, знайшли свою смерть в піщаних ямах на єврейському кладовищі. У Грушеві карателі забрали перевізника Семена – сильнющого парубка, який однією рукою орудував жердиною, тручаючи чайку проти течії. Чомусь хотіли взяти його живим, а що був дужий і, напевно, не дався б легко в руки німакам, перебрані в цивільне гестапівці покликали його до перевозу й стягнули з чайки арканом. Відтоді люди переходили Прут убрід навіть під час льодоходу… Будинок гімназії німці забрали під військовий лазарет, гімназисти розійшлися по домівках.

Був то час цілковитої свободи й затишшя у Трачі. Ніякої влади не існувало, проте люди жили мирно між собою, ото й тільки наробили шкоди, що повирубували – коби хоч на будову, а то на паливо – камеральні дубові й букові ліси, котрі й досі як слід не відродилися.

Надходила весна. Якось у лісі я надибав вихудлу кобилицю – припленталася до наших місць, певне, з мадярського фронту, що наближався до Коломиї; мадяри залишали в лісах коней і обози зі снарядами і вціджувалися з різних доріг у лійку Вербізького мосту в передгір’ї Карпат.

Сивка в нас давно вже не було, його забрали німці, й нам без коня було дуже сутужно. Сухоребру кобилицю я відгодував вівсом, вона швидко поправлялася й ставала гарною, не гіршою за Сивка, лише що каштанової масті: була моя Росінанта кавалерійським рисаком, я це зрозумів, коли вона понесла мене охляп толоками, і я насилу її зупинив. Це був мій кінь, і я любив його не менше, ніж батько Сивка, клав гарну морду собі на плече й годував з руки хлібом… Тільки один гандж мала Росінанта – була некована, і я весь час мріяв роздобути десь підкови. Це були марні мрії – ковалі заліза не мали.

Весна заповідалася рання, вже й трава зазеленіла, й Росінанта мала що гризти на межах; погода ставала все ласкавішою. Прутом зійшли льоди, й ріка зміліла: казали люди, що в тумаках можна перейти убрід.