Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Кірова була сиґналом для страшних репресій. Не тільки по цілій есесерії, але і по концентраках почалася така буря, яка перемолола маси людей. З нашої обителі перший попав у цей вир Павло Михайлович. У кінці січня я виступив у ролі режисера. Ішла перша моя постава п'єси К. Фіна «Безглуздя». Після вистави мене облягли мої співробітники актори, щоб поділитись своїми враженнями від тільки що зіграної комедії. Між ними я завважив Остапа Вишню. Його стурбований погляд говорив, що щось трапилось… Я кинувся чим скоріш передягатись і ми вдвох подались до свого бараку. По дорозі до краю схвильований Павло Михайлович розповів, що його тільки що викликали до начальника 3-го відділу Чорноглазова, який повідомив, що за спеціяльним розпорядженням Павла Михайловича знято з редакції лагерної газети і він направляється на загальні роботи до Кожви. Цей лагпункт містився при березі ріки Печори за сімсот кілометрів від Чіб'ю. Остап Вишня наступного дня мусить зібрати всі свої речі, отримати харчі на дорогу і запечатаний пакет із його арештантськими документами та податися в дорогу. В ознаку довір'я до нього начальник 3-го відділу конвоя йому не дає, і Остап Вишня в морозну зиму сам мусить добратись до Кожви. Січень, лютий і березень – це місяці «північних ночей». День триває дві-три години і то при дуже слабому освітленні. Мандрувати одному таку далеку дорогу це для людини Півдня неймовірне. Це не було секретом, що таким рафінованим способом 3-ій відділ задумав позбутись Остапа Вишні, не прикладаючи своїх рук до фізичного насилля. Людина по дорозі або замерзне, або безборонну дикі звірі доконають…

Усі ілюзії, що, мовляв, як уже опинився в таборі, то залишається тільки доживати і перетривати свій реченець, в одну мить виявились наївними і безґрунтовними. Немає такого місця у царстві беззаконня і рабства, де людина могла б спокійно дожити свого віку. Меч московського чекіста на волосині висить над головами мільйонів беззахисних, і ніхто не може вгадати, коли і над ким він обірветься. Остап Вишня думав, що коли він узяв на себе всі безглузді обвинувачення, якими Сталін із своїми підручними задумали обезголовити український культурний фронт, то тим самим врятує хоч на короткий час своє життя. Тепер в одну мить виявилась уся безґрунтовність таких сподівань та надій.

Цілу ніч весь наш гурт ока не закрив. Усі вражені несподіваним громом, що пролунав над головою Остапа Вишні, шукали засобів, якими можна б було помогти товаришеві долі. Події, які щойно пролунали по Чіб'ю, свідчили, що найближчі дні принесуть кардинальні зміни в житті людей, які роками коротали свій вік у концтаборах. Ця тема не дала співмешканцям бараку колонізованих до ранку заснути. Докраю пригноблений Павло Михайлович збирав свої пожитки та готувавсь у далеку дорогу. Неоціненний друг Г. І. Добринін теж не дрімав… В його голові снувались цілі стратегічні пляни для облегшення тяжкої дороги беззахисного етапника.

На другий день, коли Остап Вишня оформлював свій відхід до Печори, Добринін із своїм шефом, професором Тихоновичем, приготовили для геологічного відділу в Кожві скрині апаратури, які треба було негайно перетранспортувати туди. Кілька скринь заповнили невеличкі сани до такої міри, що й трудно було туди ще що-небудь примостити. Миршава конячка мала той баґаж доставити до Кожви. Начальник геологічного відділу Тихонович (не без співучасти Добриніна) переконав усевладного Мороза, що арештант Павло Михайлович Губенко (Остап Вишня), який направляється самостійним етапним порядком у Кожву, буде добрим конюхом і супровідником цінного баґажу для місцевих геологів. Начальство на таку пропозицію погодилось, і це для Павла Михайловича дало надію промандрувати той тяжкий шлях у товаристві бодай живої конячки. Ні друзі, ні сам Остап Вишня не задумувались над тим, який буде з нього конюх. Їм тоді і на гадку не спадало, якою трудною дорогою доведеться людині пробиватись серед лютої зими, в час сніжних заметів… Ішлося тільки про те, щоб людина не мандрувала сама, щоб хоч невеличка конячка товаришила по цьому завіяному шляху. Дорога йшла через соснові ліси, через замерзлі ріки, попри рідкі селища населення Комі і ще рідкіші лагерні пункти, де етапник Вишня міг переночувати, підгодувати конячку і дати їй змогу набрати сили до дальшої дороги. За наміченим пляном, на подорож цю дано було місяць часу. Старенький коник, як видно, привиклий був до різних візників. Упряж була упрощена до найпотрібнішого: шлия з орчиком та слабенькі віжки без залізного загнузду, батіжок, лопата та сокира – були всією зброєю та знаряддям погонича. Досвід геолога Добриніна в час його геологічних дослідних експедицій став у великій пригоді при вирядженні Остапа Вишні у цю дорогу. Без його помочі та порад упоратись і з таким завданням було б немисленно.

29 січня 1935 року, раненько, ще темної години прощали ми Остапа Вишню. Щоб не викликати зайвих підозрінь, було рішено, що тільки я один із його найближчих друзів проведу його ген за Чіб'ю на лісну дорогу, якою він помандрує в далеку Кожву, до Печори, під вічно мерзлу Воркуту. Ще засланці по бараках досипляли свій сон, ще вартові вигрівались під своїми кожухами, а вже Павло Михайлович із лагерного обозу виводив покірну конячку, яка апатично потягла сани тяжко навантажені скринями геологічних знарядь. Мовчки пройшли ми рядом територію столиці Ухт-Печорського концентраку Чіб'ю. Північну тишу турбував тільки шелест наших ніг, копит конячки та скрип тяжко навантажених саней. Всю дорогу до останньої лагерної застави ні одним словечком ми не обізвались… Боялись нарушити лісну тишу, і не знаходили слова, яким можна було б висловити біль, що стискав груди.

Прощаючись із Павлом Михайловичем, я довго не випускав його із своїх обіймів. Передо мною нечайно виринула картина з 1920 року, коли я отак само, але літньої ночі, прощався з своїми братами, коли вони подавались із «чотирикутника смерти» на рідну галицьку землю. В місячну ніч, у Вінниці, посеред мосту розійшлись наші дороги… Пройшло довгих п'ятнадцять років і ось я знову темної північної ночі за Полярним колом прощаюсь із «рідним братом», Остапом Вишнею… І в час останнього прощання ми не були в стані промовити й словечка. З примерзлою сльозою, що скотилась по обличчі, він пішов рядом із зерянською конячкою до берегів Печори. Я не міг рушити з місця до того часу, аж поки морозний скрип їхньої ходи не потонув у глушині північної тайги.

Надії на те, що нам пощастить разом прокоротати час заслання, в один день безслідно розвіялись. Тепер одна тільки турбота не покидала нас: як Павло Михайлович промандрує тяжкий шлях і чи не звалить його по дорозі хронічна хвороба шлунку?.. Чи добреде він до місця свого призначення щасливо, без чигаючих на кожному кроці небезпек?..

Усі попередні тяжкі,