Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

безнадійні дні та переживання: арешт, слідство, камера-одиночка, етапна мандрівка по самому днищі підрадянської дійсности, – все це не було таким безвихідно болючим, як момент усвідомлення одинокости та пустки в серці, коли серед заполярної тайги, за останнім поворотом заховалася згорблена постать друга. Тільки в ту хвилину я збагнув, ким була для мене та людина. В одну мить в уяві пролетіли всі наші зустрічі, всі спільні подорожі по далеких краях, всі товариські радості та турботи… Мати, брати по той бік світу, дружина далеко-далеко… а ось останній друг, з яким думалось разом докоротати арештантського віку, заховався у сосновій тайзі, можливо, назавжди. Хто тепер подасть тепле, товариське слово розради, хто обереже від пропастей, що кругом розставлені, як сільця на дикого звіра? Чи добреде він, поміж тими капканами, до свого місця призначення? Як він, хворий, слабосилий, подолає ту небезпечну, безмежну путь? Перед ним ще довгих дев'ять років поневірянь у не одному концтаборі московської імперії! Сливе найпопулярніший письменник, мистецьким словом якого зачитувались і захоплювались мільйони українських людей, пішов сам один по непротоптаних дорогах непроходимої Півночі, покинутий усіма на ласку долі. Завіщо? За які гріхи і провини? За те тільки, що любив і розважав своїм словом свій народ?! А цей народ теж у такому самому стані, і не може помогти свому сміхотворцеві, який облагороджував соняшною усмішкою серця земляків.

Остап Вишня пішов у далеку дорогу один-однісінький, лише мала північна конячка була йому товаришем, конвоїром, охоронцем від несподіваних небезпек. На шляху, яким йому довелося мандрувати, було лише декілька зерянських селищ. У місцевих людей нічого було сподіватись будь-якої прихильности. Бандити, вуркагани-втікачі давно вже вилікували тих громадян від співчуття до каторжан. Цей «соціяльно близький» радянській владі елемент не був схильний заглядати в майбутнє; люди того клану жили тільки сьогоднішнім днем. Вони при першій нагоді тікали з таборів, ішли куди очі вели, як дикі звірі нападали на людей, на їхнє майно, щоб тільки рятувати себе від голодної смерти, а у відплату стероризоване населення допомагало сторожі та гончим собакам виловлювати тих бунтарів проти всіх і вся. Зустріч з такими втікачами для беззахисного етапника-одиночки Остапа Вишні була дуже небезпечною. Харчовою приманкою для них була не тільки конина, вони не погорджували й людським м'ясом.

До клюбу ім. Косолапкіна часто заходив молодий лагерник, українець з Донбасу, студент політехніки, засуджений на три роки, але за спробу втечі дістав додаток – ще десять років. Двадцятилітній, добре збудований красунь-хлопець звернув на себе увагу двох вуркаганів, що готувались самовільно вирватись на волю. Вони намовили наївного хлопчину пристати до їхнього пляну, нарисувавши приманливу картину романтичної втечі з каторги, пообіцявши йому роздобути відповідні документи, з допомогою яких він зможе розпочати нове життя в далеких краях непроходимого Сибіру. Плян був детально опрацьований. Романтики запаслись скромними харчами та кращим одягом і навесні пустились у тайгу за щастям і волею. Мандрувати довелось по густих лісах, водянистих торфовиськах, багнах, перебрідати та перепливати північні ріки. Невиносно тероризовані машкарою та комарами, вкрай знесилені, вони попали у мисливське сховище. Там, звичайно, запопадливі господарі залишали деякі харчі і знаряддя на майбутні часи. Втомлені, голодні шукачі волі поїли всі харчові ощадності мисливців, обезсилені відлежувалися у криївці, щоб набрати сили до дальшої мандрівки. Глухої, безсонної ночі донбасець-студент підслухав розмову своїх товаришів мандрівки. Один переконував другого, що вже наспіла крайня пора для реалізації мети, задля якої вони намовили непрозорливого студента до втечі. – Хлопчина з кожною хвилиною тратить сили, губить вагу і за кілька днів залишиться одна шкура та кості й не буде чим поживитися. – Другий переконував першого, щоб дати студентові змогу ще ту ніч поспати і тільки наступного дня приготовити з нього вуркаганський ґуляш. Молодий, майбутній інженер тільки в ту ніч збагнув, що товариші подорожі вели його з собою – як живу харчову комору… Він підождав хвилини, коли його проводирі поснули, нишком вислизнув із криївки і в темну ніч подався навмання, подалі від голодних убивників, які були небезпечніші серед дикого, багнистого лісу, ніж дикі звірі. Нерозважний утікач два дні волікся по тайзі, поки натрапив на зерянське селище, де добровільно віддався в руки влади. Його знову привели у Чіб'ю, заокруглили реченець каторги до десяти років, після чого молодий романтик не тільки сам занехав мрії про нелеґальну волю, але й найвідчайдушніших авантюрників перестерігав перед нерозважними плянами. Перспектива зустрічі Остапа Вишні з безоглядними, голодними втікачами лякала мене більше за всі інші небезпеки, що чигали на кожному кроці на безборонного етапника-одиночку.

січень-серпень 1935 р.

Настали тяжкі дні самотности, яка завжди лякала мене. Правда, шкільні часи проходили далеко від батьківської хати, але майже весь той час я перебував разом із старшими братами. Служба в Січових Стрільцях, а згодом праця в театрі проходили між своїми людьми, які не різнилися від рідних, найближчих серцю істот. На далекій Півночі Остап Вишня заміняв усіх, і я не відчував рядом із ним нестерпної одинокости. Та не стало його, і прийшло те, чого я найбільше лякався: глуха самітність, внутрішня пустка. Єдиною розрадою було листування з дружиною, але воно, на жаль, було обмежене лагерними приписами та контролями, і тому не могло замінити постійного контакту з товаришем долі. Я кинувся за порятунком у праці з арештантами-акторами над репертуаром концтабірного театру. Там я шукав утечі від дійсности. Аматори-вуркагани відносились до мене з пошаною. Професіоналісти з російського театрального світу терпіли, інтригували та стукали у 3-ій відділ про кожний мій крок не тільки за кулісами, але й на сцені. Проте і тоді оберігала мене кваліфікація і відсутність такого, який би зумів замінити мене на цьому відповідальному становищі «мистецького керівника» концтабірного театру. Московські, ленінградські та з інших міст і областей Росії театральні робітники, що попали в Ухт-печорський табір, були мало підготованими до тих різноманітних завдань, які доводилось мені виконувати на сцені і в організації всіх жанрів театрально-естрадних імпрез.

У коловороті тієї праці і щоденних турбот я не пропускав жадної нагоди, яка помогла б мені дізнатись про долю Остапа Вишні. До літа 1935 року ніяких інформацій не пощастило здобути, аж при кінці серпня я отримав від нього записку, в якій він запитував мене, чому я не відповідаю на його листи, які він посилав поштою. Цидулку передав мені в'язень, що закінчив свій термін, і через Чіб'ю мандрував кудись у Сибір на вільне поселення. Із запиту Павла Михайловича можна було догадатися, що його листи до мене попадали прямо у 3-ій відділ, у мою картотеку. Як видно, і він, і я, були на приміті, а наші дружні взаємини були під особливим зацікавленням відповідних наглядачів. Остап Вишня у своїй писульці нічого не згадував про перебіг