Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Не головою ти думаєш, — дорікнула йому Боббі. — Глянь, Алексе, збоку на цей профіль ризику, бо ж ми, як відхилимось, тим самим підемо на ризик. Хай, якщо це у нас вийде, ми вирятуємо Наомі Наґату з біди. Але ж, якщо ми програємо, тоді загине лідер однієї з найважливіших політичних організацій людства — й загине він у той час, коли критично важливими є єдність і керівництво. Ні, не роби цього. Я знаю, що ти думаєш. І я так думала про деяких інших людей. Наомі — твоя. Вона — одна з твого кола людей, і хай воно все котиться к бісовій матері, якщо вона загине — якщо тобі доведеться пожертвувати нею заради якогось більшого, але невиразного блага, правда ж?

Алекс зціпив уста, помовчав трохи.

— Правда.

— Я це розумію, — сказала Боббі. — Справді розумію. Я довго вчилася, аби зрозуміти, що це не те, що ми робимо. Та й ти пройшов подібну підготовку. Не має значення, чи ми активно виконуєм обов’язки, чи ні. Ми служимо Марсові, бо дали таку присягу. Якби чинити правильно було те саме, що робити легку роботу, нам не довелося б присягатись. На цьому кораблі ми веземо прем’єр-міністра Марсу, й назустріч нам іде військовий ескорт, аби допровадити його безпечно на Місяць.

— Але ж десь там і ворог на нас чигає, — заперечив Алекс, вимовляючи й водночас ненавидячи ці слова. — Чи ж це не пастка?

— Я того не знаю, — визнала Боббі. — Може й таке бути. Зробити когось недієздатним і перестріляти відповідальних осіб — це брудний виверт, але я не попущу цього тим виплодкам.

— А я не розумію, як справа порятунку Наомі могла б вкинути нас у більшу небезпеку, ніж вкинуло б нас неухильне дотримання курсу, — сказав Алекс. — Якщо вони мають націлений на нас рейкотрон, то продірявлять нас і тут, так самісінько, як і там.

— Троянський кінь, — мовила Боббі. — Напхати повно вояків у ту штукенцію. Хай-но ми пристанемо до її корабля, то всі ці торпеди аніскілечки нас не зарятують. Або ж, якщо туди пристане «Росинант», вони захоплять Фреда Джонсона.

— Випадкова ймовірність того...

— А не думай ти про випадковості! — урвала його Боббі. — Думай про найвищі ставки. Зваж, скільки ми втратимо, якщо підемо на ризик, і все обернеться дуже кепсько.

Алексові аж голова розпухла. От мов початок хвороби якої. Озирнувся на навігаційну панель. Відстань між «Смугачем» та «Чецемокою» зростала щосекунди. Зробив глибокий вдих, тоді видих. Тихо долинув записаний голос Наомі. «Повідомлення для Джеймса Голдена. Я в біді. Комунікаційна система не відповідає. Я не володію навігаційним контролем...»

Тут долинув ще й інший голос — із задньої каюти, м’який, лагідний, буденний.

— Цікавий аналіз. Але ж неповний.

На порозі став Натан Сміт. Чуприна розчухрана, позлипалась пас­­мами. Одежа така перем’ята, мов він у ній спав. Очі налиті кров’ю, червоні по краях — і сердиті. Алексові здалося, ніби той, відколи вони рушили в путь, постарів літ на десять. Прем’єр-міністр усміхнувся Алексові, потім Боббі, потім знов Алексові.

— Пане прем’єр-міністре! — обізвалася Боббі.

— Ви знехтували одну умову, сержантко. Зважте, що б ми втратили, якби не зробили спроби врятувати людину.

— Підстава вчинити це, — сказав Алекс. — Підстава вчинити так чи інак, це чи те. Якщо тільки є шанс — а я гадаю, що є добренний, хай йому абищо, шанс — той, що Наомі якось таки зуміла втекти з полону, й вона там у біді, й кличе нас на допомогу, то хто не знає, яке тут діє правило? Щоб ми зупинилися й допомогли. Навіть якщо ми зовсім не знаємо тієї людини. Навіть якщо то когось іншого голос. Отаке воно, правило, бо в космосі ми допомагаємо одне одному. І якщо ми перестали це робити, бо ж ми важливіші або ті правила не для нас писані, то я можу з усією певністю стверджувати, що ми перестали бути добрими людьми.

Сміт аж просяяв.

— Чудові слова, пане Камалю! А я оце міркував, як я поясню Авасаралі, що ми лишили в лабетах ворога нашого найкращого свідка у справі злодіянь «Пелли», але маю визнати, що ваша пропозиція видається мені кращою. Змініть курс і звістіть оонівський ескорт про наші змінені плани.

— Дякую, Нате, — мовив Алекс. Коли ж Сміт зачинив за собою двері, він обернувся до Боббі. — Вибач!

— Не треба вибачатись, — відповіла Боббі. — Річ тут зовсім не в тому, ніби я не хотіла врятувати її.

— А якщо той корабель аж тріщить, так багато засіло там ворогів?

— То ми ноги на плечі та й гайда! — на те Боббі. — Й не буду на тебе сердита.

Лише кілька хвилин пішло на те, щоб перейти на оптимальний для перехоплення курс, бо ж не було вже й від кого втікати під крило кораблів оонівського супроводу. Потому Алекс записав повідомлення для Голдена. «Агей, капітане! Вітаю! Ми звернули до неї, але будемо обачні. Підлетимо, роззирнемось гарненько, і, як щось нас насторожить, не підіймемось на той борт. А тим часом перекажи тому пілотові, що хто з нас перший порятує красуню, тому другий буде винен кухоль пива!»

Розділ сорок четвертий. Наомі

Навіть одна, але постійна, g могла бути неприємною для неї. Постійний тиск двох — то вже забарна тортура. Почалося глибоким болем у колінах та в попереку й швидко переросло в різкий біль, от мов голки вп’ялися в суглоби. Наомі оглядала «Чецемоку» частинами: порухатися якось по палубі та й перепочити. Полежати, поки біль трохи ущухне, а тоді вже й на наступну палубу. Її п’ястуки й ступні боліли, навіть коли спадали набряки. Кашель не пом’якшувався, але й не гіршав.

Перше розчарування: контролі в локдауні. Вона випробувала кілька паролів: Вільний флот... Марко великий... Філіп... — але навіть коли в неї щось ніби виходило, то не було підстав сподіватися на те, що вони лишили вимкнутими біометричні профілі.

Шафки біля шлюзу незамикані й порожні. Лишилося три скафандри, але без батарей чи балонів із повітрям. Пропали й харчові непорушні припаси. Вона сподівалася, що лише ящики з інструментом пощезли з машинної зали,