Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Амортизаційні крісла-колиски всі розпороті, гель і набивка порозливалися надовкола калюжами. Система постачання ліків та резервуари теж вивітрились. Вода — тільки в приводах; викидна маса в задній час­тині корабля. Єдина їжа — залишки в рециклерах, так і не перероб­лені назад, у щось їстивне. Сморід від зварки й горіння досі висів у повітрі — отже, рециклери повітря, певне, уже давно без фільтрів.

Наомі лежала на підлозі, поклавши голову на руки й заплющивши очі. Корабель цей збудували на один рейс, із якоюсь відпискою замість страхового полісу. Його трудове життя розпочалося з його розкрадання, й відтоді хто тільки його не обдирав. Навіть фізичні панелі й монітори повикручувано й забрано. Нікудишній, що й казати, був то подарунок Філіпові. Підлога під нею двигтіла, вібрації від роботи двигунів резонували повсюди, і ніяка система навіть не намагалася це приглушити. Важко було навіть дихати: від великого прискорення й наповнення травмованих легенів рідиною.

Хіба це корабель? Ніякий воно не корабель. Їй треба було перестати звеличувати цю каліч, більш не називати її кораблем. Швидше це така собі бомба. Щось подібне вона була вчинила давно-давно з «Августином Ґамаррою», і носилася відтоді з цим, немовби з каменем на шиї. Джим знав той тип людей, що закінчували свою робочу кар’єру працею на таких водовозах, як «Кентербері». Й він казав, що всяк, хто туди потрапляв, мав для цього вагомі підстави. Були підстави й для того, щоб корабель, котрий вона намагалася передати своєму синові, став обдертий, як липка, ще й запрограмований на убій. І то на вбивство не самої лиш її, а й будь-кого, хто бодай наблизиться до неї. Таки були підстави. Коли б вона могла це знешкодити, відкинути загрозу, тоді б вона спробувала відстежити все до самих початків. Повернутися з ним на Цереру, де все воно й розпочалося. Десь там мав би бути вихід з машинного відсіку. Тео­ретично з усіх машинних відсіків можна потрапити до нутрощів корабля.

Простягла руки, а вони ж мов не свої. Задрімала. Натужно розлупила очі й, виснажено ридаючи, перекотилася на спину.

Гаразд. Якщо зараз перестати рухатись, то можна й заснути. Доб­­ре, що збагнула. Сіла, спершись потилицею на стіну. «Спатимеш потім. На тому світі виспишся. Ні, краще так: виспишся у безпеці». Сама собі всміхнулася. У безпеці... Наче й добрий план! Спробувати, бодай для переміни, поборотись. Зціпила пальці в тугі кулаки. Всі суглоби заверещали від болю, та коли вона розціпила кулаки, пальці зарухалися легше. Чи ж не метафора це чогось?

Але треба визначити пріоритети. Матеріалів-ресурсів небагато. Якщо вхопитись за першу-ліпшу ідею, що спаде на думку, то так можна легко дійти до виснаження, а вкрай важливого завдання й не виконати. Треба було добути їжу й воду, а ще допевнитися, чи надійне постачання повітря. І слід було застерегти всіх, хто тільки захоче врятувати її, щоб не наближалися до її корабля. Слід було знешкодити пастку. Можливо, викинути з корабля осердя? А чи замінити драйвери такою їх копією, котра б не містила того отруйного її коду.

І треба було встигнути зробити це до того моменту, коли корабель має вибухнути. За прискорення у дві g. Без інструментів чи доступу до контролів. Або... чи ж слушно це? Дістатися до контролів буде нелегко, але чом би їй не з’імпровізувати — не виготовити самотужки якихось знарядь? Ті скафандри були без живлення та без балонів із повітрям, але ж лишилися герметизатори й армування. Можна подерти тканину й дістати трохи дроту. Чи й щось таке тверде, щоб могло різати. А що, коли використати шоломові защіпки як такі собі тримачі або як власне защіпки? Такої певності вона не мала.

Але, хай навіть це у неї вийде, що вона цим виграє?

— Здобудеш більше, ніж маєш наразі! — сама собі сказала вголос. А голос той як пішов відлунками по порожньому кораблю!

Гаразд. Ось тобі перший крок: виготовити знаряддя. Другий крок: викинути осердя геть. Або застерегти всіх, щоб не проникали в корабель. Вона підвелась і змусила себе рушити до шлюзових шафок.

***

П’ять годин по тому вона стояла на крихітній машинній палубі, герметизуючи люк вручну. Із двох скафандрів видерла ту дещицю, що вони могли їй дати, і з того виготовила маленький і приблизний набір інструментів. Зазнали невдачі усі її спроби заволодіти контролями. Отож вона могла зостатися пацюком у бляшанці — або ж по­збутися посередництва електроніки між собою та ними. Зрештою, всі ж контролі сполучаються з машинерією, а машинерія — частина її принаймні — була там, куди доходили її руки.

Простір між обома корпусами перебував у вакуумі, а їй не дуже вірилося, що зовнішній корпус належно запечатаний. Єдиний, що лишався, скафандр містив у собі хвилин на п’ять повітря, без спецбалона, тож вона могла увімкнути радіо в пасивному режимі та й уловити бодай найтихіший відлунок власного голосу, який передавав те сфальсифіковане повідомлення за допомогою залишкового заряду, що в дротах. Той люк, що мав би впустити її в зону технічного обслуговування й випустити звідти, вільнофлотці забрали як трофей. Одна вона могла всеньку машинну палубу перетворити на імпровізований шлюз. Закрити люк, що вів до решти корабля, й виламати ремонтний люк, щоб потрапити до проміжку між обома корпусами. Потратила дві хвилини, аби знайти дещо корисне: енергоповторювач, що його можна було використати з метою диверсії — вимкнення приводу; дроти комунікаційної системи, незакріплену консоль, що вела перемовини з комп’ютерами. Тоді й ще дві хвилини, щоб вибратися звідтіля. Ще тридцять секунд, аби зачинити й запечатати панель обслуговування й відчинити люк машвідсіку. Щоразу вона втрачала повний відсік повітря — але ж тільки раз.

Надягла шолом на голову й перевірила герметизацію, а тоді відкрила ремонтний люк. Спочатку воно вчинило їй опір, а тоді й піддалося, враз. І видалося їй, ніби все повітря, що лишалося, шугонуло повз неї назовні — а чи то перезбуджена уява їй таке намалювала? А вже минули двадцять секунд. Заповзла у вакуум поміж корпусів. Пітьма була така повна: чи заплющ, а чи розплющ очі — все однаково. Потицяла пальцями по кнопках внутрішнього контролю: ані промінчика звідти.

То й позадкувала звідтіля, зачинила панель доступу й скинула з голови шолом.

— Світла! — сказала вона порожнечі. — Мені потрібне хоч якесь світло!

***

Монітор, дарма що звисав на дротах, а вимагав від неї пароля. Він якраз ковзнув за край панелі доступу й заповнив простір поміж корпусами, видаючи таке тьмаве світельце, що й відтінки в ньому годі було розрізнити. Тіні поміж підпірками й перекладками ще дужче поглиблювали довколишню темряву, тож виникали якісь незбагненні образи. Сорок п’ять секунд побути тут, а тоді назад. Це вже уп’яте намагалася вона прошкребтися крізь ізоляцію до проводів. У справжньому кораблі від цього