Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Ну, ізоляцію вже зчищено. Тридцять секунд. Узяла відтинок добутого дроту й закоротила коло. Вигулькнула така жирнюща іскра, аж світ сахнувся. Через простір, метрів на чотири, й індикатор жирно пожовк, її відкинуло набік. Зате, дяка такому освітленню, вона розгледіла товсте, мов стовбур дерева, тіло маневрового двигуна. Викинула руки вперед і вчепилася в якийсь сталевий виступ. Притулилася до нього шоломом, і в гуркоті приводу потонуло примарно-­тихе радіо. Вона сіпнула дріт. Контакт усунуто — гуркіт ущух.

Уже припізнившись, повернулася назад. Голова пливла. Отже, корабель пішов обертатися навколо своєї осі. З якою швидкістю? Визначити годі. Принаймні ефект Коріолісу був такий сильний, що вона заспотикалась.

Із зачиненою панеллю, відкритим люком та знову скинутим шоломом вона посиділа тихо, чекаючи, поки її рівновага усталиться трохи. А тоді, рухаючись обережно, бо ж мов п’яна, вона нашкрябала на стіні нову інформацію. Вона виводила грубу мапу таємних нутрощів корабля, аби зберегти все, що дізналась. Була така стомлена, що не могла покладатися на свою пам’ять. Відлік, що вона започаткувала, свідчив, що це вона вже здійснила тридцять вилазок. І цього, останнього разу, таки досягла чогось. Двигун був тільки один, але нині корабель просто обертався навколо своєї осі, а не мчав по прямій. Усе прискорення переходитиме тепер у зміну кутової інерції, тож більш їй уже не летіти до Джима так швидко. Виходить, так вона прикупила собі трішки часу. Тяжче буде їй дати всьому раду, але ж хіба не на Поясі вона зросла, не на кораблях? Коріоліс — і боротьба з нудотним памороченням голови — ніякі не новинки для неї. Усвідомлювала, що це підбадьорення, ця її втіха від досягнутого значно більші того, що вона зробила, але все одно завсміхалась задоволено.

Це вже тридцять вилазок. Немало-небагато, а що то є — дві з половиною години перебути у вакуумі. Й це не враховуючи хвилин, потрачених на провітрювання костюма й планування наступного виходу. Всього буде годин п’ять, відколи вона все це розпочала. Ви­снаженість. Відчувала це м’язами й суглобами, що боліли. Досі нічого не їла: не могла їсти оті недоїдки. Хотіла пити: від зневоднення мала напади головного болю. Ні, їй цього не пережити: нема на те підстав. То й здивувалася, усвідомивши: вона щаслива, радіє. Ні, це не була та могутня, безглуздо-небезпечна радість ейфоричного нападу, а якась утіха та полегкість, хай там що.

Думала спочатку, що їй так радісно через відсутність поруч хоч би якої сторожі, котра не тільки стерегла б, а ще й засуджувала б її. Це, виснувала вона, було тільки частиною її втіхи. А ще ж вона просто робила потрібну роботу, без огляду на те, що хтось там про це подумав би. Хоч би й Джим. Чи ж воно не чудасія? Понад усе на світі бажала вона, щоб поруч опинився Джим — а за ним іще й Еймос з Алексом, плюс добрий обід та сон за людської гравітації... — але ж була й якась така частинка її, котра мов росла в тій тиші, де ти просто сама з собою й геть сама-самісінька. І жодних тобі темних дум не йде на ум, аніякого чуття вини чи самопоїду, що стукав би у свою стелю, вимагаючи випустити його на волю з глибин підсвідомості. Чи то вона була надто перевтомилася, а чи ще що дуже вже допекло їй тоді, коли доводилося зважати на інші речі.

Отут і пролягає різниця, подумалося їй, між самотою та ізольованістю. І це ж вона пізнала нині дещо про саму себе, чого не знала досі. Це ж була така несподівана перемога, то чого ще кращого бажати?

І почала готуватися до своєї тридцять першої вилазки.

***

Вона мала майже хвилину, бо зміркувала, що похід нагору по енергетичному забезпеченню комунікацій забере набагато більше часу, ніж сходження донизу. Таку просту річ вона могла б і швидше з’ясувати, коли б голова не була загальмована трохи.

Комунікаційна система кріпилася чимсь ліпшим за епоксидку. Передавач тримали на місці довгі металеві смуги. Місця зварки свіжесенькі, мов тільки вчора зварники тут варили-приварювали. Три виходи тому (з сорока чотирьох) вона гадала, що десь тут може бути діагностичний набір. Ну, не наговорити туди що-небудь, а зуміти надрукувати повідомлення. Одначе, попри те, що подібні набори були і передбачені, й потрібні, на місці не було жодного.

Скількись часу пішло у неї на те, щоб стулити докупи якийсь запасний план.

Годинами безперестанку програвалось у її вухах оте закільцьоване повідомлення, вже перейшовши на шепіт через залишковість заряду. «Говорить Наомі Наґата з “Росинанта”. Прошу отримувача передати повідомлення далі. Повідомлення для Джеймса Голдена. Я в біді. Комунікаційна система не відповідає. Я не володію навігаційним контролем. Прошу ретранслювати повідомлення...»

Тривалість — лише тринадцять секунд, а чутність ледь гучніша за звук її подиху, навіть як наставиш вухо на меншій метра відстані від передавача. Оголивши дротинки, приєднані до передавача, вона підійшла впритул до головного свого завдання. На всю справу — чотири спроби. Як мінімум, хоча б це її нове повідомлення не сприйняли як чиєсь випадкове втручання. Притислася головою до корпусу, аби позбутися якоїсь крутняви у внутрішньому вусі.

— Говорить Наомі Наґата з «Росинанта», — почала вона, підлаштовуючись під ритм та інтонацію записаної підробки під її попереднє повідомлення. — Прошу отримувача передати повідомлення далі. Повідомлення для Джеймса Голдена. Я в... — Тут вона накинула провід на оголені контакти. Навіть крізь костюмні рукавиці пройшла електрична конвульсія, вдаривши по пýчках пальців. Радіо змовк­ло, але вона й далі проговорювала слова, замінюючи попередній запис, мов витісняла з голови набридливий мотив, а слушної миті відсмикнула той провід: — «...володію ситуацією. Прошу ретранслювати повідомлення. Говорить Наомі Наґата з “Росинанта”. Прошу отримувача передати повідомлення далі. Повідомлення для Джеймса Голдена. Я в...» Розрив, пауза. «...олодію ситуацією. Прошу ретранслювати повідомлення».

А після четвертої спроби вона взяла відтинок пружини, котрий використовувала як ніж, і перетяла передавач. Її сфальсифікований голос відмер. Полізла вниз, рухаючись крок за кроком, і з кожним рухом стежила за своїми руками й ногами, аби ніде не схибити. Від гравітації цього прискорення її кісточки й зап’ястя немов розхитались. Повітря в її костюмі не було ні затхле, ні сперте; досить добре працювали, хоч і в пасивному режимі, фільтри — усувачі дво­окису вуглецю, аби її не спіткав панічний страх асфіксії. Вона просто-легко зомліє та