Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 📚 - Українською

Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

289
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994" автора Роман Іванович Іваничук. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 144 145 146 ... 169
Перейти на сторінку:
страйком шахтарів, що призвів до розпуску парламенту й до перевиборів Президента України. Шахтарі барабанили шоломами, скандували антидержавні гасла; на центральній площі біля пам’ятника Леніну горлопанив гаркавий народний депутат, підбурюючи народ до активної непокори. Приятелі й близько не підпускали мене до мітингуючих, і я занепадав духом, дивлячись на захмелений люмп, який спровокував трударів до бунту: так і жде голота поклику новітнього Муравйова, щоб ринути ордою на Київ і всю Україну, – і здалось мені в ту мить, що за голотою, якщо вона кине клич, піде все населення донецького регіону.

Та ось впізнав мене з обличчя один шахтар, крайній, він підійшов і промовив: «Депутат, ты только не подумай, что это народ, – народ работает и будет работать, ты там распорядись, чтобы этим дали на поллитра и пусть убираются к черту… И скажи Президенту, нехай приедет сам в Донецк, но пусть не ломает в нас языка по-московски, нам это не нравится, здесь все украинцы!» Слухаючи його, я подумав: а чи він усвідомлює, що сам розмовляє зі мною по-російськи?.. Оце вам ще одна суперечність між позитивом і негативом у донецькому краю.

У Бахмуті (Артемівську) я маю двох приятелів-просвітян, з якими познайомився під час своєї першої поїздки в Донбас. Це корінний донеччанин Василь Суярко – здібний геолог, який ніяк не може захистити докторську дисертацію – таке потрібне нині наукове дослідження про корисні копалини донецького ареалу; можливо, він випередив час, а швидше за все – наштовхнувся на стіну совєтської бюрократії, яка так спритно зуміла врости в державні структури незалежної України. А другий – земляк з надпрутського села Пилипи, де народився мій батько, – Іван Бірчак, голова місцевого Товариства «Просвіта», редактор просвітянської газети, одне слово, громадський діяч.

Для мене ці двоє приятелів – то образ української соборності, в якому вміщуються чи не всі риси нинішнього суспільного життя. Вони – в мініатюрі – поєднують схід і захід України не тільки географічно, а передовсім психологічно. Це симбіоз невтомної галицької ініціативи й беззастережного оптимізму та східняцької повільності, скептичності, а то й песимізму, який спонукує глибше занурюватися в причини явищ. Між Суярком і Бірчаком вічні незгоди, проте вони нерозлучні. Один понурий, другий усміхнений, один каже: все пропало, а другий: якось то буде; один спонукує до негайної діяльності, а другий застерігає перед наслідками; один за революцію, другий за еволюцію; один ладен віддати москалям пів-Донбасу, аби тільки не заважали, другий прилучив би до України ще й Кубань; один вважає Галичину началом всіх начал, а другий знає, що без Великої України не буде й малої, – і разом ці два мої приятелі, немов єдине ціле, що складається, як кожний здоровий організм, з протилежностей, уперто крокують вперед українським пластом на Донеччині. Діалектика!

А тих чітко розмежованих суспільних пластів на Донеччині аж три. Верхній – то зайди, нахабне україножерне шумовиння, яке залишилося й надалі при владі і якого поспільство й досі боїться; ці вчорашні окупанти, а нині диверсанти й провокатори, захлинаються від презирства до української мови, національної ідеї, символіки й незалежності; вони й правлять в регіоні політичний бал… Середній – це сформований історією, традиціями, освітою, національним вихованням інтелектуальний потенціал, який у перспективі прийде до влади як носій ідеї національної держави… І нарешті – нижній, нині ще німий, осліплений і одурманений неволею пласт годувальників краю, які дають суспільству все, що йому для життя потрібно, проте, позбавлений національної свідомості й ініціативи, вважає, що все, створене ним у сфері матеріальної і духовної культури, хтось дає йому зверху або повинен дати; він завше готовий іти за тими, хто більше обіцяє, а обіцяють, звісно, комуністи, і годувальник на свою голову обирає їх до парламенту. І буде так тривати доти, доки інтелектуали із середнього пласту не вийдуть із замкненого кола політичної самодостатності й перегородять дорогу обіцяльникам з верхнього пласту, котрі, набувши неабиякого досвіду в практиці обману і брехні, мають нині відкритий доступ до народу.

На Донбасі я ходив середнім пластом і познайомився тут – крім згаданих уже Марії Олійник, Івана Бірчака й Василя Суярка – з головою «Просвіти» професором Володимиром Шевченком, поміркованою, може аж надто, людиною, проте в Донецькому університеті, яким він керує, я мав можливість зустрітися з ліцеїстами українського ліцею й з українськими філологами, які ніяк не хотіли мене відпускати, і я мало не запізнився на поїзд. І хто може пригасити мій оптимізм, коли найдопитливіший, добре ерудований студент-першокурсник, проводжаючи мене на вокзал, признався: «Я росіянин, але живу в Україні і хочу знати культуру народу, який дав ім’я моїй державі».

На запрошення директора української гімназії у Краматорську пана Миколи Конобрицького я приїхав на відкриття цього навчального закладу. Синьо-жовті прапори, добірна українська мова учнів і вчителів, виконання учнівським хором Гімну України, присутність обласного керівництва на святі – все відбувалося так, як повинно бути в незалежній державі, але й тут діймало мене болісне усвідомлення: це єдина українська школа в місті…

У Бахмуті я відвідав українізовану військову частину, де команди, наочність і службова мова виключно українські; командував тоді нею генерал Паливода. Отож він показав мені на мапі незахищену лінію східного кордону – то чи ж можу я бути впевнений за нашу незалежність, коли не захищений східний кордон?

А чи можу я бути впевнений у незалежності моєї держави, коли її керівники – Голова Верховної Ради Олександр Мороз і голова комісії з питань закордонної політики Борис Олійник – приїжджають у Донецьк на партійні зустрічі з комуно-соціалістичними представниками верхнього пласту?.. Так ось, до високого начальства пробивається колишній політв’язень вчений-поліглот Петро Лаврів, який по телебаченню зрів цих керівників на святі жовтневого перевороту під червоними прапорами й портретами Лєніна – Сталіна, й запитує їх…

У грудні 1994 року на конференції з питань офіційної і державної мови в Донецьку Петро Лаврів розповів з трибуни: «Я запитав їх: „Ви ще раз хочете загнати нас за колючі дроти, товариші комуністи?“» – на що Борис Олійник відповів: «Як заслужите, то й заженемо!» Ось як діє

1 ... 144 145 146 ... 169
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"