Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та ось впізнав мене з обличчя один шахтар, крайній, він підійшов і промовив: «Депутат, ты только не подумай, что это народ, – народ работает и будет работать, ты там распорядись, чтобы этим дали на поллитра и пусть убираются к черту… И скажи Президенту, нехай приедет сам в Донецк, но пусть не ломает в нас языка по-московски, нам это не нравится, здесь все украинцы!» Слухаючи його, я подумав: а чи він усвідомлює, що сам розмовляє зі мною по-російськи?.. Оце вам ще одна суперечність між позитивом і негативом у донецькому краю.
У Бахмуті (Артемівську) я маю двох приятелів-просвітян, з якими познайомився під час своєї першої поїздки в Донбас. Це корінний донеччанин Василь Суярко – здібний геолог, який ніяк не може захистити докторську дисертацію – таке потрібне нині наукове дослідження про корисні копалини донецького ареалу; можливо, він випередив час, а швидше за все – наштовхнувся на стіну совєтської бюрократії, яка так спритно зуміла врости в державні структури незалежної України. А другий – земляк з надпрутського села Пилипи, де народився мій батько, – Іван Бірчак, голова місцевого Товариства «Просвіта», редактор просвітянської газети, одне слово, громадський діяч.
Для мене ці двоє приятелів – то образ української соборності, в якому вміщуються чи не всі риси нинішнього суспільного життя. Вони – в мініатюрі – поєднують схід і захід України не тільки географічно, а передовсім психологічно. Це симбіоз невтомної галицької ініціативи й беззастережного оптимізму та східняцької повільності, скептичності, а то й песимізму, який спонукує глибше занурюватися в причини явищ. Між Суярком і Бірчаком вічні незгоди, проте вони нерозлучні. Один понурий, другий усміхнений, один каже: все пропало, а другий: якось то буде; один спонукує до негайної діяльності, а другий застерігає перед наслідками; один за революцію, другий за еволюцію; один ладен віддати москалям пів-Донбасу, аби тільки не заважали, другий прилучив би до України ще й Кубань; один вважає Галичину началом всіх начал, а другий знає, що без Великої України не буде й малої, – і разом ці два мої приятелі, немов єдине ціле, що складається, як кожний здоровий організм, з протилежностей, уперто крокують вперед українським пластом на Донеччині. Діалектика!
А тих чітко розмежованих суспільних пластів на Донеччині аж три. Верхній – то зайди, нахабне україножерне шумовиння, яке залишилося й надалі при владі і якого поспільство й досі боїться; ці вчорашні окупанти, а нині диверсанти й провокатори, захлинаються від презирства до української мови, національної ідеї, символіки й незалежності; вони й правлять в регіоні політичний бал… Середній – це сформований історією, традиціями, освітою, національним вихованням інтелектуальний потенціал, який у перспективі прийде до влади як носій ідеї національної держави… І нарешті – нижній, нині ще німий, осліплений і одурманений неволею пласт годувальників краю, які дають суспільству все, що йому для життя потрібно, проте, позбавлений національної свідомості й ініціативи, вважає, що все, створене ним у сфері матеріальної і духовної культури, хтось дає йому зверху або повинен дати; він завше готовий іти за тими, хто більше обіцяє, а обіцяють, звісно, комуністи, і годувальник на свою голову обирає їх до парламенту. І буде так тривати доти, доки інтелектуали із середнього пласту не вийдуть із замкненого кола політичної самодостатності й перегородять дорогу обіцяльникам з верхнього пласту, котрі, набувши неабиякого досвіду в практиці обману і брехні, мають нині відкритий доступ до народу.
На Донбасі я ходив середнім пластом і познайомився тут – крім згаданих уже Марії Олійник, Івана Бірчака й Василя Суярка – з головою «Просвіти» професором Володимиром Шевченком, поміркованою, може аж надто, людиною, проте в Донецькому університеті, яким він керує, я мав можливість зустрітися з ліцеїстами українського ліцею й з українськими філологами, які ніяк не хотіли мене відпускати, і я мало не запізнився на поїзд. І хто може пригасити мій оптимізм, коли найдопитливіший, добре ерудований студент-першокурсник, проводжаючи мене на вокзал, признався: «Я росіянин, але живу в Україні і хочу знати культуру народу, який дав ім’я моїй державі».
На запрошення директора української гімназії у Краматорську пана Миколи Конобрицького я приїхав на відкриття цього навчального закладу. Синьо-жовті прапори, добірна українська мова учнів і вчителів, виконання учнівським хором Гімну України, присутність обласного керівництва на святі – все відбувалося так, як повинно бути в незалежній державі, але й тут діймало мене болісне усвідомлення: це єдина українська школа в місті…
У Бахмуті я відвідав українізовану військову частину, де команди, наочність і службова мова виключно українські; командував тоді нею генерал Паливода. Отож він показав мені на мапі незахищену лінію східного кордону – то чи ж можу я бути впевнений за нашу незалежність, коли не захищений східний кордон?
А чи можу я бути впевнений у незалежності моєї держави, коли її керівники – Голова Верховної Ради Олександр Мороз і голова комісії з питань закордонної політики Борис Олійник – приїжджають у Донецьк на партійні зустрічі з комуно-соціалістичними представниками верхнього пласту?.. Так ось, до високого начальства пробивається колишній політв’язень вчений-поліглот Петро Лаврів, який по телебаченню зрів цих керівників на святі жовтневого перевороту під червоними прапорами й портретами Лєніна – Сталіна, й запитує їх…
У грудні 1994 року на конференції з питань офіційної і державної мови в Донецьку Петро Лаврів розповів з трибуни: «Я запитав їх: „Ви ще раз хочете загнати нас за колючі дроти, товариші комуністи?“» – на що Борис Олійник відповів: «Як заслужите, то й заженемо!» Ось як діє
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994», після закриття браузера.