Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Був і я якийсь час галицьким сепаратистом, й, поки не мав жодного впливу на політичні процеси, нікому це не завдавало шкоди. Та, коли настала пора моєї скромної політичної діяльності, мусив я – щоб не бути шкідливим для свого власного народу – стати патріотом всієї соборної України, незважаючи на те, що у своїй цілості вона мала вигляд хворої, скаліченої людини.

Той поштовх урешті стався. Якось у черзі до віконця в депутатській їдальні, а було це після гарячих дебатів на пленарному засіданні з приводу національної символіки, я став позаду лугансько-донецьких депутатів, які, чорно ненавидячи все українське, як тільки може ненавидіти свою батьківщину яничар, чомусь підкреслено розмовляли по-українськи, скоса позираючи в мій бік. Врешті вони – Козаренко і Стешенко – повернулися до мене й спокійно, з ніби винуватою усмішкою почали переконувати чи то просити, щоб галичани не заважали східнякам жити так, як їм того хочеться, а їм не потрібно ні синьо-жовтого прапора, ні тризуба, ані будь-якої незалежності, вони хочуть прилучитися до Росії – «ви ж собі будуйте самостійну Україну на заході, а нас не чіпайте».

Я теж як міг спокійно відповів, що за розмови, які закликають до повалення існуючого ладу й розколу держави, винуватці повинні притягатися до кримінальної відповідальності, та, оскільки такий закон у нас ще не діє, я спробую їх, моїх опонентів, переконати, що громадяни, які живуть на Донбасі, від приєднання до Росії «ковбасного» виграшу не матимуть, бо вугільна промисловість, яка вже на ладан дихає, не витримує конкуренції з російською, і мільйони донецьких шахтарів при такому варіанті стали б російськими бомжами: Галичина ж, яка має сірку, калій, вугілля, нафту, газ і хліб, сама змогла б собі дати раду… «Але дзуськи! – сказав я їм накінець без дипломатії. – Ви удвох або більшим гуртом охочих манджайте собі до Росії, а Україна без вас якось та обійдеться!»

І тоді я зрозумів одну з найважливіших істин: українець стає свідомим аж тоді, коли своїм мисленням уміє осягнути й визнати рідним увесь свій край – від обрію до обрію.

Пані Марія Олійник, відома просвітянська діячка на Донбасі, давно запрошувала мене відвідати донецьку «Просвіту» – і я поїхав.

В ту пору, 1992 року, Товариство української мови «Просвіта» стояло на межі розколу – згідно з політичною натурою українців: розколюватися, роз’єднуватися, ставати ворогами на одному боці барикад і йти до спільної мети, видряпуючи по дорозі одне одному очі. Врятували Товариство від загибелі таки ми з Павлом Мовчаном: розкол міг статися саме через нас, якби ми впору не спам’яталися і вмить не погасили своїх амбіцій, заявивши про це по телебаченню на всю Україну. Клин був вибитий одним махом, проте тріщина залишилася й зачепила вона Крим і Донбас. І там, і там нині два Товариства: одні не приходять на засідання до інших, спільних акцій не проводять, хоч і ті, й ті роблять добрі справи. Залишається тільки вірити, що ця тріщина згодом зарубцюється…

Отож мої мандрівки по Донбасу пролягли коридорами, що їх проклало Товариство «Просвіта» (а не Товариство української мови), очолюване в Донецьку ректором Донецького університету академіком Володимиром Шевченком і Марією Олійник. Не знаю, чи добре зробили мої приятелі, що не дали мені зіткнутися з козаренками й стешенками на їхній, так би мовити, арені – «зводитимете з ними політичні порахунки в парламенті, а тут порозмовляйте із своїми однодумцями, ви ж навіть не підозрювали, що їх аж так багато…» Можливо, господарі мали рацію: після повернення в Галичину міг без скидки говорити про значний український потенціал у зрусифікованому регіоні нашої держави.

А дехто каже, що я зашорився, щоб бачити тільки приємне. Це не так. Діалектика життя на Донбасі вельми драматична: кожне позитивне явище притлумлюється диким і незрозумілим для гостя негативом, проте в будь-якому негативному явищі пробивається теж обнадійливий позитив, і це теж для нас незбагненне, а особливо для зарубіжних гостей, які, визнавши Україну, приїжджають, щоб подивитися на неї, і не можуть зрозуміти, чому треба вчитися ще й бачити її. «В Україні ми хворі Україною» – так було, так є й нині, різниця тільки в тому, що сьогодні настала можливість лікуватися від найстрашнішої хвороби – національного знеособлення.

Суперечність між позитивом і негативом у суспільному житті Донбасу виявляється на кожному кроці. Перша моя зустріч з донеччанами відбулася в Донецькій середній спеціальній школі № 65, якою керує пан Громовий. Навчальний заклад у всіх виявах свого щоденного життя наскрізь український, учителі кваліфіковані, учні інтелектуально розвинені й добре підготовлені з мови, літератури, історії, українознавства; побувши в цій школі кілька годин, я й забув, що вона і ще український ліцей при Донецькому університеті – єдині поки що українські навчальні острівці у великому морі зрусифікованого міста. Єдині!

Під час останнього свого перебування в Донецьку я мешкав у домі гостинних шахтарів Галини й Миколи Збіцьких – вродливих нащадків козацтва Барвінківської паланки. Отож корінне донецьке подружжя – а таких безліч, я побував у гостях не в одній сім’ї – розмовляє на вулиці імперською мовою, а вдома тільки українською (типова суперечність в духовному житті донеччан); я ревниво підслуховував, як розмовляють між собою їхні діти: щебечуть по-українськи. Так ось ці дітлашки їздять щоранку через усе величезне місто до школи пана Громового, а ввечері батьки в тривозі їх очікують… То я хочу запитати в пана міністра освіти: що ж воно діється в незалежній Україні, що батьки в Донецьку й Луганську не можуть добитися відкриття українських шкіл відповідно до своїх заяв? Чи то спрацьовує ще інерція розваленої імперії, а може, це новітня – свідома – русифікація, планомірне здійснення радянського варіанта?

Другий мій приїзд у Донецьк співпав з відомим