Читати книгу - "Сповідь"

суспільним устроєм, я потай думав розвинути й думку про суспільний мир та згоду, думку вищу і, можливо, значнішу саму по собі, принаймні для того часу. Буря, здійнята «Енциклопедією», не тільки не вщухла, а й була тоді саме в розпалі. Обидві партії, люто зчепившись, були схожі більше на скажених вовків, що прагнули розшматувати одне одного, ніж на християн і філософів, що хочуть взаємно освітити, переконати й повернути одне одного на шлях істини. Обом бракувало лише енергійних вождів, які мали б довіру, щоб боротьба між ними перетворилася на громадянську війну, і бозна до чого привела б громадянська війна на релігійному ґрунті, коли жорстока нетерпимість була, по суті, з обох боків однакова. Природжений ворог всякого партійного духу, я відверто висловлював тим і тим суворі істини, але вони не слухали мене. Тоді я вдався до іншого засобу, який здався мені чудовим у своїй простоті: я спробував пом’якшити їхню взаємну ненависть, зруйнувавши їхні забобони, і показати кожній партії заслуги і чесноти супротивника, гідні суспільної пошани і поваги з боку кожного смертного. Цей не дуже розсудливий проект, що припускав у людях добру волю, змусив мене припуститися помилки, за яку я дорікав абатові де Сен-П’єру, і мав у підсумку лише той успіх, на який заслуговував: партії між собою не примирилися, зате спільними силами накинулись на мене. Але поки досвід не довів мені мого безумства, я вдавався до нього, смію сказати, з усім запалом, гідним мети, що надихала мене, і захоплено малював характери Вольмара і Юлії,[169] сподіваючись обох зробити привабливими і, навіть більше, такими, що взаємно посилюють привабливість одне одного.

Склавши в загальних рисах свій план, я взявся опрацьовувати намічені раніше деталі. Результатом стали дві перші частини «Юлії», які я закінчив і переписав начисто протягом зими. Я працював з невимовною насолодою, використовуючи для цього найкращий папір із золотим обрізом, для просушування чорнила – блакитно-срібний порошок, а зошити зшивав блакитною нонпареллю, нічого не визнаючи ні достатньо витонченим, ні достатньо милим для чарівних дівчат, через яких я втратив розум, як справжній Пігмаліон. Вечорами, сидячи біля каміна, я читав і перечитував ці дві частини своїм доморядницям. Дочка, не кажучи ні слова, ридала разом зі мною від розчулення, а мати, не знаходячи тут ніяких милих речей і нічого не розуміючи, залишалась байдужою і лише повторювала мені під час пауз: «Просто чудово, добродію, просто чудово».

Пані д’Епіне, турбуючись, що я живу взимку один серед лісу, у відлюдному місці, дуже часто присилала довідуватися про мене. Ніколи ще не отримував я від неї таких безперечних доказів дружби до мене, і ніколи моя дружба до неї не відповідала на них з такою палкістю. Зі свого боку я не можу не відзначити в числі цих доказів і те, що вона надіслала мені свій портрет і запитувала, як їй отримати мій, написаний Латуром і виставлений у Салоні. Так само я не маю права обійти мовчанням інший вияв її уваги; він видасться смішним, але враження, яке він справив на мене, додає ще одну рису до моєї вдачі. Якось морозного дня, відкриваючи один з надісланих нею пакетів (пані д’Епіне взялася виконати деякі мої доручення), я знайшов у ньому коротку нижню спідницю з англійської фланелі; пані д’Епіне писала, що носила її і хоче, щоб я зробив собі з неї жилет. Тон її записки був чарівний, повний ласки й наївності. Ця турбота, більш ніж дружня, здалася мені такою ніжною, немов пані д’Епіне зняла з себе одяг, щоб одягнути мене, і, розхвильований, я зі сльозами обсипав поцілунками і записку, і спідницю. Тереза вирішила, що я збожеволів. Цікаво, що з усіх знаків уваги, виявлених мені пані д’Епіне, жоден не зворушив мене так, як цей, і навіть після нашого розриву я не міг згадувати про нього без розчулення. Я довго беріг цю записку і зберігав би досі, якби її не спіткала доля всіх інших моїх листів того часу.

Хоча моя хвороба тієї зими мучила мене майже постійно, і я часто мусив удаватися до зондів, усе-таки я провів цей час найприємніше і найспокійніше, відколи приїхав до Франції. Протягом чотирьох чи п’яти місяців, поки погана погода захищала мене від несподіваних відвідувачів, я більш, ніж коли-небудь, насолоджувався рівним і простим незалежним життям у справжньому товаристві двох своїх доморядниць та в уявному товаристві своїх героїнь. З кожним днем я все більше й більше радів, що ухвалив таке розсудливе рішення, не злякавшись осуду своїх друзів, незадоволених тим, що я позбувся їхньої тиранії. А коли я дізнався про замах фанатика,[170] коли пані д’Епіне і Делейр розповіли мені все у своїх листах про неспокій і заворушення, що охопили Париж, я дякував Небові за те, що воно позбавило мене видовища цих жахів і злочинів, які тільки живили б і загострювали жовчний настрій, що його завжди викликає в мені суспільний безлад, тоді як у своїй самотині, оточений тільки радісними і милими предметами, я віддавався лише приємним почуттям. Із задоволенням відзначаю ці останні мирні хвилини, послані мені долею. Весна, що настала після такої спокійної зими, ознаменувалася початком тих нещасть, які мені залишається описати, і серед яких мені вже не випадало подібних проміжків, коли б я міг вільно зітхнути.

Втім, я пригадую, що навіть у цей мирний проміжок і навіть у глушині моєї самотності гольбахівський гурток не давав мені цілковитого спокою. Дідро знову затіяв якісь чвари, і, якщо я не помиляюся, саме тієї зими з’явився його «Побічний син», про якого мені незабаром доведеться говорити. Через деякі причини, про які я скажу пізніше, у мене залишилося мало достовірних документів про цей період мого життя, а ті, що збереглися, дуже неточні відносно дат. Дідро, наприклад, ніколи не ставив чисел на своїх листах. Пані д’Епіне і пані д’Удето позначали тільки день тижня, Делейр здебільшого робив так само. Коли я захотів дати лад цим листам, мені довелося ставити навмання дати, за які я не можу ручатися. Тому я не маю можливості точно встановити початок цих неприємностей і вважаю за краще помістити в одній статті все, що пам’ятаю про них.

Настання весни посилило моє ніжне марення, і в своїх еротичних захопленнях я написав для останніх частин «Юлії» кілька листів, пройнятих піднесеним станом, у якому я їх писав. Назву серед інших листи про Елізіум[171] і прогулянку озером, поміщені, якщо не помиляюся, в кінці четвертої частини. Кожен,