Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

…Академік Толочко купив чотири свічки, подав їх нам, і кожен з нас по-своєму молився. Ми відчували поле, в якому витав Дух Божий, це було святе відчуття, воно може прийти до людини тільки раз у житті, навіть для атеїста. Адже й атеїсти в Божій волі…

Я хотів помолитися за свою сім’ю: дітей, дружину, внуків, особливо за Данилка, якому завжди випрошую в Бога трохи більше здоров’я. Та вмить подумав: усі вони будуть щасливі, якщо щасливою буде Україна. І я помолився за Україну і за її пророка. Вислухай, Господи, мої глаголи!

З Єрусалима долиною понад пересохлим Кедроном ми виїхали в Юдейську пустелю до печери Ваді Кумран над Мертвим морем, де апостол Тома Невірний написав своє, повне сумнівів і впевненостей у перемозі людського розуму над духовною темрявою, Євангеліє.

Чи ж то дорога в нову епоху конче мусить пролягати через пустелю? Адже й Мойсей сорок літ привчав свій народ до волі серед пісків, та й Україна прийшла до своєї незалежності через такир більшовицької бездуховності. І диво: в пустелі виріс Ісус Навин, який увів свій народ в обітовану землю, в пустелі була написана книга апостола Томи про велич людської особистості, в духовній пустелі відбулося остаточне формування української державної ідеї.

Я прагну вкласти у процес нашого державотворення свою посильну лепту. Я вже вклав її. Й, виходячи із замкнутого кола своєї творчості, скажу разом з Томою…

На межі двох епох я створив своє скромне благовістування: помережали його словесні зображення моїх думок і видінь, посланих до мене з глибин українського космосу. Утямивши секрети космічного тайнопису, я все життя відповідав на безліч питань, поставлених мені моїм народом. І я знаю: за мої думки ніхто не проголосить мені осанну – через те, що думав не так, як усі. Невігласи й ханжі насміються над моїм писанням: гордість гординею назвуть, моє признання на вселюдській сповіді у своїй доброті й чесності наречуть юродством, а мої символи підлаштують під своє розуміння. Не чекаю визнань і від чесних, розумних людей, бо ж не маю облудних ілюзій, що врятував народ від непам’яті: для себе я писав своє Євангеліє, для самоутвердження у власній вірі в моє Божество. Проте у процесі праці я весь час торкався ран народу – для того, щоб увірувати. І коли прислужився своїм писанням бодай одній людині, то для цього варто було перестраждати сім днів творіння…

Мій вихід із замкнутого кола – не втеча від самого себе, то прокладання містка до нової творчості, дороги в новій національній епосі, якою йтиму в парі з сумнівами й любов’ю, в парі з бунтом проти зневолення своєї особистості – доки мені призначено йти.

А спадкоємці самі визначать, чи знадобиться їм моя стежка у плетиві нових доріг.

Якби я у своїй книзі давав заголовки розділам, то цей мав би назву «Мандрівка в молодість» – але не в мою, а в літературну молодість нової епохи, в яку я так настирливо пробиваюся своєю стежкою, щоб не зупинитися на переправі.

Я завжди був з молодими, мене ніколи, якщо не рахувати тривалої й міцної дружби з Іриною Вільде, не цікавила старша за мене компанія, і так ведеться й до сьогодні: я люблю бути серед молодих і часто забуваю про те, що, можливо, їх, як і мене, не цікавлять старигани. Та що вдієш: досить вигідно вмостився вже сьомий десяток, і пора, як я люблю казати, – на пасіку.

А цій молодцюватості сприяють ще й зовнішні обставини.

Минулого року… Та ні, спочатку розповім про те, як після довгої перерви знову відкрилися переді мною двері моєї святині – Львівського університету, який я вимріяв у дитинстві й здобував його, немов неприступну фортецю, протягом десяти років. Й здобув таки: з довготривалими перервами я закінчив університетське навчання за ректора Євгена Лазаренка… Після його зняття ставленик В. Маланчука ректор М. Максимович із своєю посіпачкою партайгеносе Смирновою в буквальному значенні цього слова перегородили мені вступ до мого Храму, зривали афіші, які сповіщали студентам про зустріч зі мною, і чинили розправи над професурою, котра виявлялася неслухняною, як це трапилося восени 1969 року на фізичному факультеті в професора Ігоря Юхновського, який провів студентсько-викладацьку конференцію з приводу моїх «Мальв».

Після смерті Максимовича став ректором партійний функціонер В. Чугайов, якому компартія за розправи над львівською інтелігенцією дала звання професора. Не хочу зупинятися на його характеристиці, скажу тільки, що Тараса Шевченка він називав не інакше як Мао Цзедуном; де міг, знімав його портрети. Він відчайдушно супротивився проведенню мого творчого вечора в актовому залі університету з нагоди присудження Державної премії України ім. Т. Шевченка, проте вечір таки відбувся, коли справа набрала скандального характеру: було це на початку горбачовської «перебудови».

Й настав урешті час очищення Храму від українофобів – ректором був обраний вимріяний мною, молодий, інтелігентний, високоосвічений – а якщо кого цікавить, то й вельми елегантний – вчений, учень академіка Юхновського професор Іван Вакарчук.

Тож знову, як і за Лазаренка, проте в незмірно ширшому масштабі, бо на свободі, завирувало національно-культурне життя в університеті: наукові симпозіуми, конференції, конгреси, відзначення дат великих учених, зокрема М. Грушевського та І. Пулюя, зустрічі з народними депутатами Верховної Ради України, презентації нових книг таких письменників, як Ліна Костенко й Валерій Шевчук; організатором цієї роботи став проректор університету професор Анатолій Карась, й мене теж було залучено до участі в університетських заходах.