Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

І ось торік на засіданні в ректорському кабінеті професор Вакарчук запропонував мені вести на філфаку спецкурс «Українська література і держава», його ідею підтримали проректор А. Карась і завідуючий кафедрою української літератури Тарас Салига. Так я несподівано для себе став університетським викладачем на пів професорської ставки й тим самим, у своєму поважному віці, отримав можливість тісно контактувати з літературною молоддю – прокласти свою стежку до тих, хто стане творцями нової літератури й визначить, які путівці, протоптані письменниками старшого покоління, знадобляться серед плетива майбутніх літературних доріг.

Для того, щоб чітко з’ясувати для себе, як може бути подолана суперечність між старшим і молодшим поколіннями і в який спосіб слід прокладати місток між набутками попередників і спадкоємців, треба спочатку визначити для себе, що ж таке література як матеріал. Чи то обов’язково мусить бути він читабельним товаром, який пропонується, купується, споживається, губиться, а потім знову знаходиться, або ж розмінною монетою, що курсує на поверхні людського побуту й перебуває в обігу до того часу, поки не зітреться тамга? Чи це злитки золота, які лежать у скарбниці й визначають курс валюти?

Мені здається – друге. Справжня література – то не лише матеріал для читання, не лише чтиво; буває й так, що поважні твори визначних, а то й великих письменників не перечитуються, втрачають щоденний попит. Чи то багато знайдеться нині читачів, які б могли похвалитися, що останнім часом перечитали трагедії Евріпіда, «Боги жадають» Анатоля Франса, «Війну і мир» Льва Толстого, «Повію» Панаса Мирного, «Дон Кіхота» Мігеля Сервантеса або ж новели Василя Стефаника, – немало є таких творів, які в наступних поколіннях втрачають колишню популярність, проте саме вони є тими палями, які становлять основу й міцність моста. Не всі їх бачать, йдучи по мосту, а як і хтось перегнеться через поруччя, то, може, й не вельми захопиться оброслими водоростями й заліпленими черепашками підпорами, але ж саме на них лежить настил, по якому йдуть ті, які моста не будували.

Тому я кожний раз, беручи в руки нову книгу старшого письменника, невимовно радію: чи мудрий твір Романа Федоріва «Єрусалим на горах» – найкращий роман в усьому його щедрому доробку, чи історичний роман Юрія Мушкетика «На брата брат» або ж чергову барокову повість Валерія Шевчука, – ми, старше покоління, не маємо права випускати пера з рук до того часу, поки не завершиться ферментування нового вина, яке в старі міхи переливати не знадобиться – для нього гончарі вже крутять нові амфори. Та поки що треба пити старе вино – і зовсім воно не погане, дай Боже, щоб нове смакувало краще, ніж поезія Миколи Вінграновського і Ліни Костенко або ж проза Григора Тютюнника і Віктора Близнеця. Дай то, Господи!.. Джордж Орвел колись сказав, що в умовах тоталітаризму справжня література існувати не може, а в нас була – подвижницька!

Як бачите, не відкладаю пера і я. Ще не все сказано: тисне на мене життєвий і фаховий досвід. Доля не жаліла мені стресів – утіх і розчарувань, визнань і побоїв. Я недавно вийшов із гарячої від очищуючого вогню, а теж сповненої чадом політичної боротьби кузні, в якій перебував чотири роки, пережив у тривозі нові вибори Президента України, втішався, що аж два світові біографічні центри в Кембріджі й Північній Кароліні визнали мене людиною року, й дуже швидко розчарувався в такому визнанні: світова слава – не грамота й не стаття в довіднику, за які, до речі, треба заплатити, а переклади творів на мови світу; я прагну слави, але заробленої – не купованої. Хіба про це все не варто розповісти молодому читачеві нової епохи?

Ми чекаємо від молоді творення державної культури, в якій належне місце посяде література. Та спочатку мусимо спільно збудувати міцну державу. І тоді з надр підколоніального письменства виросте якісно нове, в якому зникнуть сльози й мазохістське самобичування, словесне шмагання народу з метою розбудити його із сплячки, плаксива туга за славним минулим, надмірна співучість і сентиментальність. Це буде нова, мускулиста література державної нації – й напевне знайдеться в ній місце для герметичної поезії – матимемо нарешті можливість дозволити собі й на таку розкіш.

Мої мандрівки – крім однієї, на Мономахових санях, – фактично вже закінчились, проте мушу відбути ще одну, за посередництвом цього розділу-листа, – в гості до історика Павла Івановича Негретова, який проживає у Воркуті. Про нього я вже розповідав у спогаді про поїздку до Владивостока, в якій мені буцімто товаришував Олександр Солженіцин, і я, розчулений розумінням мого національного болю з боку знаменитого письменника, згадав ще одного колишнього каторжанина, росіянина за національністю, який розділив воркутинську неволю з моїм братом – учасником УПА. Й нічого дивного начебто в цьому немає: тюрма – то школа демократії, вона здатна відповідно виховати й росіян…

Павло Негретов свого часу еволюціонував із завзятого комсомольця в переконаного антикомуніста, що привело його до тюрми й довголітньої каторги, злигодні якої він чесно витримав. Після звільнення закінчив історичний факультет Ленінградського університету; згодом видав у Союзі і в США поважне дослідження про Володимира Короленка…

П. Негретов і мій брат Євген довгі роки – в таборах, а потім на волі – щиро приятелювали, та, на жаль, сталося те, що нині є типовим для українсько-російських стосунків: їхня дружба розірвалася разом з проголошенням нашої незалежності, а каталізатором розриву була публікація мого історичного роману «Орда», який не пройшов повз увагу історика й боляче зачепив його… Здолати комуністичну облуду багатьом росіянам легко вдалося, великодержавний шовінізм – рідко кому.

Павло Іванович сприйняв мій твір кондовим російським обуренням і месіанською зверхністю; він постановив навчити мене «единственно верного» розуміння історії й з тією метою вислав свою статтю «Из одного корня» мені,