Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

Батько Алана, керманич «Известий», повідомив, що в них я більше ніколи не опублікуюся — за скарги в міністерство на його синочка, який украв мій гонорар за листопад і грудень місяці. Гонорари мені так ніхто й не виплатив. Зате з’явилася Цариця.

П.

04.01.

Пізня ніч. Світло вимкнулося. Перегоріли дроти, і мало не сталася пожежа. Пишу при свічці.

Сумна новина: бабусю-вірменку з сусіднього будинку знайшли мертвою в її квартирі. Вона пролежала там шість діб! Сьогодні її ховали. Міліція навіть не приїхала подивитись. Сусіди самі прикопали. Хай буде її душі радісно! Хай забуде вона все погане! На квартиру нещасної бабусі відразу знайшлися «господарі».

Інша старенька сусідка, яка живе від нас через під’їзд, інвалід дитинства, провела померлу подругу в останню путь. Шляхетна жінка, з одухотвореними рисами обличчя, все життя пересувається за допомогою милиць. Люди дружно звуть її Василівна.

Є хороша новина: я купила фотоапарат! Він простий, «мильниця». Я придумала фото: плямисту кішку Карину посадила у вазу — так, щоб було видно тільки мордочку й передні лапки. Ваза непроста: вона розбита, але ми бережемо її як пам’ять. Колись, сто років тому, ця ваза була лампою! З японської порцеляни, з обрамленням зі срібла та розписом із чистого золота. На ній зображена Чіо-Чіо-Сан, яка збирається померти.

Ваза-лампа стояла до війни з фашистами в кімнатці однієї з моїх прабабусь. Ця прабабуся, мати мого дідуся Анатолія, була української крові, і звали її Поліна Крамаренко. На честь її назвали мене! У Другу світову ваза розбилась, але її склеїли. Зараз від неї теж відламався чималий шматок, у російсько-чеченську війну.

05.01.

Удома з рота пара йде постійно — незважаючи на те, що вікна закриті клейонкою.

Уряд ухвалив, що з людей потрібно брати податки, і скоро ми всі будемо платити за світло й газ. Яке нахабство! Люди бідують! Ні пенсії, ні хорошої роботи.

Сваволя триває — знову знайшли понівечені трупи мирних людей за гаражами. Їх катували, а потім убили.

В інституті студенти всі лекції писали в рукавицях. На підлозі в аудиторії сніг. Він залітає через розбите вікно. Студенти мерзнуть. Вирішили збирати гроші на газовий камін. Я сказала:

— Грошей не дам! Ач, холодно вам! Звикли біля вогника сидіти. Ми у війну на снігу спали й досі мерзнемо. У нас навіть удома каміна немає.

Усі розізлились, але промовчали.

Поліна

06.01.

Біжу до інституту! Надворі темрява.

Кішки, Смугастик і Карина, застудилися: кашляють, чхають, у них температура.

Мені здається, я сама «дерев’янію» від холоду. Адже купаюся теж за цієї температури. Болі в спині та суглобах. Пальці рук червоніють, і я на певний час перестаю їх відчувати. Але переконую себе, що навколо тепло. Самопереконання — велика річ!

Друг мого діда, художник Леонід Царицинський, двічі був засуджений до розстрілу і кілька разів тікав із табору смерті. Він розповідав, що в молодості про йогу не знав нічого. А коли потрапив до Бухенвальду, там фашисти проводили страшні експерименти. Його вразила француженка. Під тортурами жінка сміялась. Леонід спершу подумав, що вона втратила розум від мук. Але француженка пояснила йому, перед тим як її востаннє повели на допит:

— Я з дитинства займалася йогою. Я переконую себе, що мені не боляче!

Коли її, ще живу, везли на візку, щоб спалити в печі, вона голосно співала «Марсельєзу». На майбутнього художника це справило незабутнє враження, і він сам, після всіх перенесених страждань, усерйоз захопився йогою.

Ґабі на парах не було. Учора я фотографувалася з нею біля міської прикрашеної ялинки. Там нещодавно хтось кинув гранату (замість «хлопавки»), і були поранені.

Голова поводиться дивно — він явно не може або не хоче покарати хитрунів.

Бачила свого колишнього шкільного вчителя історії — хоче влаштуватися в газету, безробітний, нещасний. Будинок його зруйновано, він не має постійного житла.

07.01.

Захворіла. Горло болить, мене трусить. Незважаючи ні на що, продовжую повзати вулицями в руїнах, присипаних снігом.

Була в «Молодості» — віддавала довідку, що перебуваю на сесії. Щоб не загубили, зробила копії й роздала в різні відділи.

Алан перебрався в газету «Известия». Його батько — великий друг Цариці, мого нового керівника, тож відразу почалися каверзи, і сьогодні мені знову сказали, що в мене дурне прізвище.

08.01.

Нові предмети в інституті: соціологія, дитяча література! Іспити з наступного тижня.

Ґабі поскаржилася, що зустрічає хлопця, який їй подобається, раз на тиждень біля сміттєвого бака з відходами. Хлопець-чеченець, її сусід. Він, теж виносячи своє сміття, бачить її й вітається. Ото й уся радість життя! Я порадила Ґабі сподіватися на краще, вона у відповідь сумно зітхнула.

P. S. Я забігала в «Известия», бачила сивого кореспондента Ґапура. Як і в усіх редакціях, у них теж холодно. Але всі працюють, щось пишуть. Апаратура стара. Інтернету немає, і газети, які виходять у нас, не потрапляють у Мережу, а отже — ніхто не може дізнатися правду про Чечню, скажімо, в інших регіонах Росії. Ми розмовляли на цю тему з Ґапуром, а на підлозі в коридорі лежав сніг.

10.01.

Я вдома!

Мою довідку про те, що я на сесії, у газеті «Молодість» «загубили». Ну хто б сумнівався?! Доведеться нести нову!

— А то ми не нарахуємо тобі зарплатню й напишемо прогул, — попередили мене з усмішкою в рідній редакції.

Я, бігаючи на навчання, часто забуваю зачесатись, так поспішаю з книжками в руках! Добре, що з дитинства я ношу хустку і вона приховує непорядок у волоссі.

Алан відкрив нову газету! Тепер ми бачимося часто. Його газета в сусідньому приміщенні. Називається «Крик».

11.01.

Мені погано — нудота, паморочиться голова. Гадаю, що це — чаклунство. Помиляюсь я рідко, та й люди навколо не раз зізнавалися, що чаклують! Біля своїх дверей ми з мамою знаходили голки, нитки з багатьма вузликами та горілі сірники.

У нашу квартиру накидним дротом світло приходить від сусіда Анкел Бенса. Від нас до себе протягли електрику Зарета і її чоловік, а від них (без будь-якого дозволу) — нова сусідка Мінах. В Анкел Бенса й у нас став замикати дріт, і ми попросили Мінах від’єднатись. Мінах, зчинивши дикий скандал і кленучи нас, від’єдналась від нашої електрики. І після всіх цих подій мені різко стало зле, а в Анкел Бенса сталося таке