Читати книгу - "Вибрані твори"

яке живить душу. До нього злітає її душа, неначе — «в повітря цвіт дерев». З сонця черпає кров, якою наливаються її жили й мозок, і її серце — «через край вино». Цей дар зсилає на неї, на людину, якась вища сила — «незнане Щось», яке приносить нам всі наші стремлін-ня і пориви. Це Щось ллє вогонь в наші думки. Це Щось наливає в наше серце — «найхмільніший плин», еліксир життя. Це Щось, в інших поезіях — Хтось кличе нас в незнану путь — «без підпису й адреси» на чийсь далекий прекрасний берег, кличе «воскреслу душу у осяйну путь». Хтось!
* * *

Звідки в неї бралася та віра і та любов? Те невгасиме горіння душі? Де було джерело її мудрості, її пророчого шалу? Звідки багато знала з таємних речей вона, яка ніколи не пізнавала і не вчилася тих таємниць? Яка ніколи не читала ні Сковороди, ні інших містиків наших і не наших? Яка вродилася і формувалася серед інтелігентського оточення початків XX віку, яке майже ніколи до Євангелії не заглядало?

Я вже говорив про її самоініціацію, самовтаємничен-ня в речі, незнані багатьом, а коли декому й доступні, то хіба шляхом довгих і великих зусиль та медитацій. Дати відповідь на ці питання, або — краще сказати — спрецизувати тезу її самостійного шукання і віднайдення містерій буття, зможемо, коли уявимо собі ту стихію, в якій жила й горіла, сепарована від байдужого оточення, її душа.

Це була стихія вогню і зараз побачите, для чого це підкреслюю. Вже з цитованих її віршів видно це. Безперестанно в неї вирази як — роздмухані вогні, вогонь межі, полум’я вогненних блисків, серце у вогні, клич задимлених вогнів, вогненні блискавиці, полум’яні межі, вогненні блиски і т. ін. Не треба тут також повторювати, як часто приходить у неї слово «сонце». Чи це припадково?

Друга стихія, якою овіяна її поезія, це вітер. Знов пригадаю деякі згадані вже вирази: її душа — польовий буйний вітер. Маса таких виразів як — весняний вітер, весняна пожежа, весняна бурхлива завірюха, роздмухана вітром пожежа. Нарешті, як формальна декларація рідності з тими двома стихіями:

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Я — вогонь, я — вихор, А вони спинятися не звикли.

Вихор, вогонь, — яке значення мають ці символи?

Знаємо добре символістичне значення цих виразів, цих стихій у містиці християнства. Там можемо знайти глибокий сенс тих елементарних сил, в яких купалася, якими жила й дозрівала, тремтіла, рвалася в височину, в екстазі радіснім змагалась і вмирала Олена Теліга.

Коли зійшлися Апостоли, — читаємо в Діяннях, — «як наступило свято П’ятдесятниці, зненацька стався шум з неба, неначе від віючого сильного вихру, і сповнив весь дім, де вони перебували. І з’явились їм розділені язики, неначе вогненні, і спочили по-одному на кожному з них. І сповнилися всі Духа Святого».

Вихор і вогонь — образи Святого Духа. Вони ж, бушують і горять над чолом поетки вогненних меж, що носить — «в серці вогненну печать». Ось була та сила, яка відкрила їй таємничі закони всесвіту, закони коло-обігу життя; яка підняла край завіси перед її очима на те таємне Невидиме, яке кермує світом, позволила їй заглянути безстрашними очима в обличчя смерті; яка вказала їй шлях життя, зродила її велику віру і велику любов, нарешті — обдарувала її тими блискучими дарами, якими світилася її поезія, і тими ударами, які спіткали її в житті, а які приймала радісно і гідно.

Що я хочу цим сказати? Те саме, що сказав Куліш під першим впливом того несамовитого враження, яке справило на нього та інших Кирило-Мефодіївців читання у Києві Шевченком його вогненних віршів:

«Коли говорено коли-небудь, по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом чоловіка засвітився полум’яний язик, то це було тоді, у Києві...» Тоді, коли зібраний гурток молоді, з затриманим віддихом, прислухався лектурі Шевченка. Куліш пише: «Він був світильник, що горів і світив — посеред нас — як видиме справдження нашого натхнення звиш». «І страшно, і боляче, і упоююче було заглянути туди!» — в ту, натхнуту таємною силою, поезію, — звітує Костомаров...

І ще один, цікавий у цім зіставленні, символ повторюється часто в Олени Теліги. Часто стрічаємо у неї такі вирази як — п’яна душа, серце п’яне, вогонь отрути чи вина, день, який упився і розливає недопите сонце, грона доп’янілі, тіло, налите п’яним сонцем, вино рубінове її серця, щастя, яке випиває келихом, упоєння у п’янім вирі, в танці над прірвою, темний розпач, найгірший трунок, який п’є самітно аж до рана; день, який ллється на землю вином гарячим, погляд чийсь порівнює з дорогим трунком, що перепліскується найсвітлішим плином, впиває в себе якусь «таємну міць, хмільнішу від вина», яку їй війнули на уста і очі, і т. ін.

Цим хмільним вином одержима, промовляла наче п’яна, і мову її не завжди могли зрозуміти тверезі люди. Що знову це за символ? В тім самім оповіданні про зі-слання Святого Духа на Апостолів читаємо: —