Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

«…Те писатели, что сейчас остались мелкота <и обзывая нецензурным словами, продолжал>, популярности им себе все равно не создать. Сколько они не стараются на съездах и не выпускают массовыми тиражами свои произведения, но их все таки не читают, а Вишню читают».

Отзываясь о Белорусском писателе Янке Купала, О. Вишня заявляет:

«…Его авторитета никто поколебать не может. Он во время преследования белорусских националистов, в знак протеста, сделал себе харакири: распорол кинжалом себе живот и еле спасли. Он хороший хлопец, он был у меня в Харькове, а также и я у него в Минске».

О своем осуждении в лагерь говорит:

«…У меня никаких дел нет. ОГПУ создало его. Я был Советским лойяльным человеком, но что же сделаешь, судьба такова. Все равно в один прекрасный момент опять поедем домой».

Отзываясь о з/к ГЖИЦКОМ (укр. националист) ГУБЕНКО говорит:

«…ГЖИЦКИЙ хороший гуманный человек. В Дмитлаге он работал в Редакции газеты «Перековка», а теперь маринуется на общих работах. Это прямо преступно так использовать интеллигенцию».

и т. д.

УПОЛНОМОЧЕННЫЙ ГР. СПО               [Підпис]                    (АЛЕКСЕЕВ)

УТВЕРЖДАЮ:                                 ПОМ. НАЧ. УПРАВЛЕНИЯ

                                                  НАЧ. 3 ОТДЕЛА

                                                  УХТПЕЧЛАГА НКВД   (ЧЕРНОИВАНОВ)

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

3 липня 1936 р.

3. VII.36. Рудник

Я все ж, моя дорога, не вгамовуюсь і пишу, пишу, пишу. Я тільки не знаю, чи доходять ці листи до тебе, чи читаєш ти їх і чи взагалі ти жива… Вже четвертий місяць од тебе ні словечка, крім голісіньких, без єдиного слова, 50 крб. Про них я вже тобі писав, що я їх одержав. Я не знаю, що думати, і що гадати… Може тебе нема в Архангельську? Може ти в таких і сама вже умовах, що не можеш писати? Може ти хвора? Так невже ж нікого не знайшлося там, щоб хоч одним словом повідомити мене, що з тобою.

І коли ти вже забула мене, чи взагалі вирішила змінити своє особисте життя – невже ж ти б не написала про це мені, щоб я знав, що робити мені, бо я ж тоді залишаюсь буквально безпритульним. У мене ж нема ні братів, ні сестер, ні родичів, ні знайомих. У мене була тільки ти та Мура, та Вячко.

Вячка обставини, очевидно, примусили забути мене. Ну, що ж поробиш. То – дитина і не вольний він робити ще самостійно. Біля його друзів моїх нема, і нема тому нічого дивного, що батька там викреслено з списків живих і потрібних.

Значить, ти й Мура. Вас двоє, до яких мої думки, мої мрії, все, що є ще в мене живого й теплого. І я не припускаю думки, щоб, при всяких обставинах, ти, знаючи це все, – не повідомила мене про те, що з тобою. Це була б уже не жорстокість, а бог зна що. І ти розумієш, і я розумію, що змінити я нічого не можу, що я мушу тільки ще дужче зігнутися під цим страшним для мене ударом.

Я не роблю ще для себе ніяких висновків. Я надто багато вистраждав, я за цей час такого болю виболів, такої муки перегорнуло все єство моє, що нема в мене місця, звідки б кров не капала. Я думаю, що коли я лишився без тебе й без Мури, – то за цим уже, очевидно, має бути час, коли мені залишилось тільки реготатися.

Я все-таки сподіваюсь, що ти напишеш мені, в чім річ.

Я вже писав тобі, що дозвіл на побачення з тобою дали. Я дав тобі про це телеграму, написав уже і ще пишу, і ще, очевидно, писатиму, доки не дістану від тебе звістки, бо в мене ж жевріє іскорка надії, я її плекаю, вона мене гріє, і я страшенно боюсь, щоб вона не погасла.

Я жду твого листа, я щоразу, як їдуть по пошту, хожу, як на гвіздках, я б’юсь головою об стінку, коли мені говорять «Нема!», але в той же час, я боюсь твого листа, бо я гадаю, що він буде останній. Я боюсь, що після твого останнього листа почнеться смуга глупої пітьми, безконечної ночі, без єдиного спереду вогника, без перспектив, без мети. Проте лист цей повинен бути. І ти його напишеш, бо в такому стані невідомості жити дуже тяжко.

Ти мусиш написати! Так же не можна. Мене ж і так мучено вже мучено – навіщо ж іще ти?

Ти ж маєш зв’язок із Харковом. Зроби мені ласку – узнай адресу Федора. Бувають моменти, що люди людей їдять – у мене такий час, що доведеться звернутися до рідного брата, якому я в свій час, – ой, як багато зробив. Я позичу в сірка очі, я перший протягну руку жебрака, – але очі, я гадаю, повилазять не в мене від сорому, а в братів та сестер моїх.

Я цілую тебе й Муру. Люблю Вас і живу надією, що Ви ще не забули мене.

Який жах, що не маю до кого звернутися в Арх[ангельську] – щоб хоч хто – небудь написав про тебе, коли ти сама не хочеш. Цілую кріпко і жду.

Павло.

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

19 липня 1936 р.

19. VII.36.

Рудник.

Дорога моя, люба моя!

Я дістав сьогодні посилку. Безмірно дякую тобі і цілую, цілую, цілую.

Але… грабонули по дорозі. Опис речей є, але нема в посилці: а) бритви (невже твоєї «золотої»?), б) ножів до бритви, в) сорочки, г) окулярів, д) рису, е) гречки, ж) пояса, з) мила, и) чаю, к) двох банок конс[ервованого] молока, л) 4-х пар носків (є тільки одна пара), м) коробки карамелі.

Обідно і гірко. Взагалі, посилки дуже часто грабують у дорозі тут. Запаковувати треба, як «броню». Нема з посилкою купона од переказа.

Мені так боляче, що останні твої копійки й муки, труди й любов до мене розграбовують по дорозі. Подав заяву по начальству. Та що з того…

Маю твої листи від 6 й 12/VІ. Я про це тобі писав. Чи дістала ти телеграми про дозвіл на побачення? Я дві послав.

Зараз у мене Гаско. Він звільнився, працює в редакції газети Печорського пароплавства. Їздить по Печорі. Завтра їде в Усу. З Уси дасть тобі телеграму од мене й од себе про побачення і кине цього листа, але я не певен, що цей лист тебе застане в Архангельську. Я тебе так чекаю… Але й боюсь, бо Печора обміліла сильно цього літа, і чи доїдеш ти благополучно. Коли б де не сіла… А як з Мурою? Так би мені хотілося її побачити, але ж важущий же шлях, перемучиться кріпко… А де ж її залишити? О, господи! Так мене, бідолагу, запроторили, що ні проїхати, ні пройти…

А жду я тебе, жду… Невже