Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Моє життя перетворилося на жах. Я немов застряг у страшному сні і проживав його раз за разом. Знову і знову. Перебуваючи в його епіцентрі. Просто чекав, поки все це закінчиться. І я знову повернуся в реальність.

Обійму своїх дітей.

Поцілую дружину.

Розтоплю камін, як ми це робили на новий рік. Привезу велику ялинку, нещодавно зрубану в лісі. Піджену її стовбур за діаметром, щоб якраз влазила в підлогову триногу. Покличу всю сім'ю, щоб почати прикрашати. Готуватися до свята.

Якби я міг прокинутися, я б засів із ними на великому дивані й дивився б Різдвяні фільми. Затерті до дір комедії, над якими сам сміявся в дитинстві.

У каміні б потріскував вогонь. За вікном би падав сніг. Усі були б удома. У вітальні пахло б хвоєю і мандаринами.

Я знову був би щасливий.

Та я не прокидався.

Останнє, що пам'ятаю — як вона поїхала з ним і забрала Назара з Авророю. Зробила те, чого я сам боявся. Не хотів їхати і не хотів перевозити дітей в інше середовище, у чужий соціум, змушувати їх змінювати місто і школу. Відмовлятися від друзів.

У підсумку я залишився тут, у цьому повторюваному кошмарі. Не живу, а існую. Виконую роботу, яка перестала хоч якось радувати. Тому що я знав, якою ціною вона в мене залишилася. Якби була можливість повернути Яну, якщо звільнитися, все кинути — я б обов'язково нею скористався.

Та ось тільки це вже нічого не змінювало. Вона зі мною майже не спілкувалася. Казала, що така домовленість із президентом.

Щоб він здох.

Я його люто ненавидів.

Зневажав той факт, що я, як і раніше, працював у структурі, що належить йому. Цей факт убивав мене. Буквально. Поступово я втрачав людську подобу. Усередині я чорнів, вигорав.

Мені було складно відшукати сенс життя. Без неї, без них. Без сім'ї. Я мріяв одного разу прокинутися. І побачити минулий новий рік. Задовго до того, як у мене забрали дружину. До того, як я потрапив на гачок і злив в унітаз свій шлюб. Мріяв прокинутися і побачити їх усіх у нашому домі.

До слова, я повернувся в котедж.

Це було єдине місце, де я ще відчував запах колишнього життя. У стінах якого ще лунав дитячий сміх. Відлунням відбивався її спів на кухні. Коли Яна щось готувала.

Вночі я не міг заснути.

Всюди ввижалися привиди.

Я бачив силует Ави — ще геть малесенької. Щойно я привіз її з пологового будинку. Вона була такою милою лапочкою. Пам'ятаю, як годував її з пляшечки. Носив по дому. Показував їй сад, де цвіли хризантеми.

Величезні зелені очі, як у мами. І мідні кучерики на тлі білої мов сметана шкіри. Тільки веснянки на щічках. Такі самі, як у Яни.

Я бачив сина.

Чомусь діти згадувалися в самому ранньому віці. Коли пелюшки, памперси, купання в маленькій ванночці.

Я завжди сам купав Назара. Намилював шампунем голову. А щоб малюк не боявся — відволікав його увагу іграшками. У ванні вічно було повно іграшок. Найрізноманітніших. Не тільки спеціальних на кшталт гумових качечок. У нас там плавали і роботи, і машинки, м'ячики.

Мій хлопчик міг довго сидіти у воді. Полюбляв купатися. Тільки підливай тепліше. Він гратиметься і плескатиметься годинами.

Потім я розвинув цю любов у риболовлю. Ми з ним їздили на річку, на озеро. Якось наш човен здувся. Назар тільки-но навчився плавати. Руки ще не зміцніли. І я довіз його на собі до самого берега.

У пам'ять врізався його спокій. Як сильно він мені довіряв. Він не сумнівався, що батько не дасть скривдити. І з ним обов'язково все буде добре.

У підсумку так і було.

Усе закінчилося благополучно.

Я дуже любив той час. Напевно, тому так яскраво і запам'яталися ці уривки. Дитинство, перші проби, помилки, уроки життя. Сльози і розбиті коліна.

Мені цього страшенно бракувало.

Тому, коли я отримав запрошення на новорічну вечірку. Показово розкішне свято на борту яхти. Десь у Середземному морі.

Я ні секунди не вагався.

Просто взяв і приїхав першим же рейсом.

Це була моя єдина можливість побачитися з дітьми. З Назаром. З Авророю. Поцілувати Яну в щічку. І згадати, як це — бути з родиною. Бути щасливим. Знову бачити те, заради чого ти існуєш. Заради чого ти хочеш жити. І за що ти готовий померти, якщо доведеться.

— Тату!

— Тато приїхав! — кричали діти.

Я опустився на коліно й одразу ж відчув на своїй шиї доньчині руки. Такі ніжні дитячі рученята. Як же я за ними скучив. Притискав до губ і цілував, як щось святе. Почуття були невимовно яскравими.

Темрява всередині світлішала.

— Ава, крихітко!

Я не бачив її майже місяць.

Від близькості з дітьми наверталися сльози. Я щільно притискав доньку. Роздивлявся її веснянки, пригладжував волосся. На вітрі воно трохи плуталося. Але мені було просто приємно торкатися до нього руками. Проводити долонею по її м'яких мідних пружинках.

— Здорово, бать, — сказав Назар.

І я дав йому краба.

Окинув поглядом з ніг до голови.

Здавалося, він ще трохи підріс за цей місяць. Був одягнений по-модному. Крута сорочка поло. Світло-блакитні шорти з рваного джинса. Волосся сторчма.

— У тебе нова зачіска? — поцікавився я і навмисне скуйовдив йому волосся. — Так стирчатиме ще більше.

— Ну тату! — обурювався син скрипучим голосом підлітка. — Я виставляв його цілу годину перед дзеркалом.

— Я думав, Рома тут найняв вам цілу бригаду візажистів і стилістів.

— Ага, — кивав Назар. — Плюс сто п'ятсот... Він стурбований тільки собою.

— Мама казала, він засипав вас подарунками.

— Дядя Рома подарував мені робота, — спантеличила Аврора.

— Робота? — здивувався я. — Іграшку, чи що?

Але син додав:

— Робопса. Справжній прототип собаки, який може бігати, стрибати, шукати дорогу по Джі-Пі-Ес.

— Я його боюся, — зізналася донька. — Він великий, важкий і робить страшні звуки. А ще в нього немає голови.

— Замість неї стоїть камера, — пояснив Назар.

— І вона постійно крутиться! — скаржилася Ава.

Я співчутливо кивнув: