Читати книгу - "Вибрані твори"

Теліга екстраполює ці типові літературні образи на українську культуру в цілому. Авторка вважає, що жінка в кожній нації є такою, якою її «прагне» чоловік [12, 97]. На думку Теліги, образ жінки, яка б викликала пошану, на жаль, досі не ввійшов в українську літературу саме через те, що українські чоловіки-письменники для себе не з’ясували, якою вони хочуть бачити жінку. Атому невдоволення чоловіків співвітчизницею і, як результат, перенасичення літератури празького кола образами жінок-покриток і рабинь, як у того ж Маланюка, ставиться в провину самим чоловікам. Зрештою, в 30-х роках ХХ ст. Олена Теліга порушує досить-таки дражливе «жіноче» питання і, більше того, намагається подолати «комплекс Марусі» в українській літературі.

На закид, що «завдяки фемінізмові «жінка перестає думати про інтерес родини», Олена Теліга відповідає: «Навіть не феміністка, а така жінка, що думає про інтерес родини — коли його хибно розуміє, може стати матір’ю яничар» [12, 90]. Одне слово, фемінізм і державність у письменниці міцно переплітаються. Вона нібито звільняє жінку від одних пут, але жінка, хоч як це парадоксально, потрапляє в інші пута — її головним призначенням стає розбудова нації, звісно, пліч-о-пліч з чоловіком.

Фактично у всіх статтях Олени закладено завдання «виховання нації», в цьому вона йде в одному напрямку з Олегом Ольжичем з його програмою виховання молоді. «Антиандромахівський пафос» О. Теліги спрямований на те, що мати не повинна прищеплювати дітям думку, нібито рідна стріха важливіша від рідної землі. Справжня українка мусить «дивитися на чоловіка, дітей, а головне на саму себе, не лише як на сторожів домашнього вогнища, а передусім — як на сторожів цілості, щастя і могутності більшої родини — нації» [12, 91]. Цікаво, що Теліга порівнює українську жінку з німецькою: чотирьох «К» для українки — замало. Та й для ліричної героїні вірша Теліги «Чоловікові» «міщанське щастя», хай навіть тепле й затишне, не є прийнятним, тому в її домі «не цвітуть на вікні герані — сонний символ спокійних буднів»:

Схожий мотив подолання сірості буденщини віднаходимо і в іншому вірші:

Звісно, Олена Теліга не оминає проблеми ставлення чоловіка до жінки: «помиляється той, хто бачить мужність в цинізмі і брутальності супроти жінок» [12, 93], найбільш мужні чоловіки не соромляться виявити найглибшу любов і до жінки. Імпонує письменниці тип, вироблений «англосаксонцями і скандинавцями» (хоч дивно, але так само, як і Маланюк, вона знаходить цю жінку закордоном): Джеком Лондоном, Кіплінґом, Гамсуном, Ібсеном, — в яких жіночність поєднується з мужністю, така жінка є одночасно і коханкою, і товаришем.

Попри всю тенденційність і дидактизм викладу, а вони були властиві загалом «празькій школі», О. Те-ліга пропонує цікаву альтернативу вирішення «жіночої проблеми» в українській культурі. Українська Свобода на барикадах (у виконанні Теліги) виглядає досить-таки незвично і привабливо.

Любовній тематиці (звісно, поруч з боротьбою за Україну) присвячено не одну сторінку поезії та, зрештою, і життя Олени Теліги. Її лірика часто має дуже інтимний і «безпосередній» характер, що, очевидно, і дало привід Б. Рубчаку та Б. Бойчуку назвати її лірику — «приватними листами світові» [7, 147], Ю. Шереху — «альбомною» поезією, а Ю. Клиновому, в свою чергу, спростувати ці твердження: «Її [Теліги] поетична творчість ані не відірвана від життя, ані не дрібна своєю тематикою, навпаки, з кожного погляду вона розриває вузькі рамці альбомної поезії до тієї міри, що з тої альбомності не лишається нічого» [5, 47]. Без сумніву, Теліга зробила свій внесок в українську любовну лірику ХХ ст., подекуди її поезію називали еротичною [5, 49; 3, 89]. У своїх листах вона неодноразово розмірковує про кохання і його роль у своєму житті. Скажімо, у листі до свого майбутнього чоловіка Михайла Теліги 1925 року вона пише про «вільне кохання»: «„Любов свобідна“, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого... Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, „фліртуйте“. І ви мені ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не „каторга єгипетська“, не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя!» [11, 38]. Лірична героїня не завжди може збагнути свої почуття. Так, у вірші, присвяченому Д. Донцову [11, 148], читаємо: