Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

найкращих свердловин. Російські специ не дуже цінували запропоновані Махом інновації, але все ж демонстрували повагу до його нестримної, в найкращих традиціях Оклахоми, ненормативної лексики, яку, за його наполяганням, російській аудиторії перекладали дослівно. Сибірські чорнороби-бурильники в боргу не лишалися. «Коли Джо приїхав уперше, наші хлопці сказали: «Ми краще від вас усе самі знаємо», — пояснював Ходорковскій російській газеті в 2002 році. — Коли Джо казав: «Опустіть насос нижче», вони у відповідь: «Да пашол ти в ж…» Бо ми знали, що якщо опустити насос нижче в свердловину, він перегорить. Джо наполягав. Тож ми опускаємо, і він перегорає. Ще один, і він теж перегорає. Шість насосів перегоріло, але Джо не зупиняється: «Нижче, нижче, чорт забирай! Один із кожних трьох перегорить, але два інші працюватимуть настільки добре, що ви за третім не сумуватимете».

Мах зрештою переміг. Він закрив половину з чотирнадцяти тисяч найслабших свердловин «ЮКОСа» й опустив пресловутий насос у решті, принісши у сибірські степи безжальну агресію та винахідливість у стилі США. У найкращих свердловинах, що лишилися, він застосовував новий і покращений гідравлічний розрив пластів. «Я налетів на це покращення, як шуліка на курча», — хвалився Мах «Нью-Йорк таймс». У перший рік роботи Маха видобуток «ЮКОСа» підстрибнув більш як на 10%, а невдовзі компанія видобувала п’яту частину від усієї сирої нафти російського походження.

Утім до того часу Ходорковскій перестав бути привілейованою особою в Кремлі. Тому що Боріс Єльцин перестав бути президентом. Кар’єра, що починалася як кар’єра борця проти привілеїв і корупції, перетворилася на життя за рахунок привілеїв і корупції. Зрештою Єльцин виявився дуже зацікавленою особою — кабаном біля корита, що накопичив значні статки для себе, дружини, дочок та обраних друзів. Коли 31 грудня 1999 року, сидячи за столом з новорічною, прикрашеною мішурою ялинкою позаду, він оголосив про відставку, то зробив це через загрозу кримінального переслідування, спостерігаючи за економічним крахом, який затьмарив американську Велику депресію 1930-х років. Російський ВВП впав на 40%. Уряд не виконав своїх боргових зобов’язань. Рубль упав. Російські банки перебували на межі краху. Інфляція стрімко зросла. За підрахунками, понад 3 мільйони росіян щороку помирало від голоду, занедбаності й алкоголізму. До того часу, як Єльцин пішов, лише жменька росіян шкодувала про його відставку.

Залишаючи посаду, Єльцин таки спромігся залишити собі заміну: маловідомого політика, який, здається, мав і бажання, і спроможність захистити родину Єльцина від кримінального переслідування — сорокасемирічного Владіміра Путіна. Вимуштруваний радянський офіцер КДБ, який на той час очолював ФСБ, Путін зробив чинному російському президенту пам’ятну послугу, успішно поклавши край кримінальному розслідуванню проти клану Єльцина. Досягнув він цього шляхом шантажу російського прокурора підробними записами сексуального змісту. Путін подбав про те, щоб дуже нечіткий запис, на якому актор у ролі генерального прокурора і дві повії (у ролі самих себе) показали по російському телебаченню. Погана якість позбавляла відео переконливості, але того вечора Путін з’явився в телестудії, щоб особисто підтвердити справжність плівок. Його слів виявилося достатньо. Прокурор подав у відставку, і справу проти Єльцина швидко закрили. Єльцин нагородив начальника ФСБ за відвагу, призначивши наступним прем’єр-міністром. Тому, коли Єльцин в останній день ХХ століття відійшов від справ, Владімір Путін був наступним кандидатом на російське президентство. «Це було все одно, що в пляшку грати, — сказав Строуб Телботт, який моніторив ситуацію для Держдепартаменту США. — І пляшка зупинилася якраз навпроти Путіна».

Путін був зовсім іншої породи, ніж Єльцин. Йому не знесло дах ні від західної політики, ні західної економіки, ні від барвистого видовища західного достатку, яке так вразило Єльцина під час його перших відвідин супермаркету в Х’юстоні в 1989 році. Путіну було гидко від того, як Єльцин знепритомнів через вільний ринок, і соромно за привселюдний спектакль сходження п’яного Єльцина з катушок дорогою до однозначної національної катастрофи. Путін здобув освіту в школі КДБ і варився в темній майстерності й темній етиці цієї шанованої і могучої радянської інституції. У відданих агентів радянських служб безпеки у голові були думки лише про радянську безпеку, або на той час, коли радянського вже не стало, — безпеку російську. Вони були практиками і агентами швидкої дії. Вони збиралися стерти ганьбу єльцинської поразки, стабілізувати нежиттєздатну внутрішню економіку і, що найголовніше, відновити відчуття гордості за Росію. «Мета Путіна і тих, хто прийшов до влади разом з ним, — писала покійна спеціалістка з питань Росії Карен Давіша, — полягала в тому, щоб відновити ідею Росії як великої і сильної держави, що змушує себе поважати на міжнародній арені».

Кількох трюків, як користуватися владою, Путін і його схиблена на безпеці свита навчилися на початку 1990-х років після того, як зі шпигунства переметнулися у політику, щоб керувати другим російським містом, Санкт-Петербургом. Як і єльцинські олігархи, вони з’ясували, що демократія й капіталізм, поставлені собі на службу, можуть приносити особисту вигоду так само, як приносив її комуністичний режим. Команда Путіна запровадила активну клептократію й керувала нею з кабінетів міської мерії. Жителі Санкт-Петербурга могли потерпати від браку їжі, електрики чи гідної зарплатні, але заступник мера Путін і його ключові соратники блискуче грали свої ролі. Путін і його обрані посіпаки (силовики) контролювали економічне й політичне життя міста (при цьому накопичуючи справжні особисті статки), прокладаючи містки між демократично обраними чиновниками, іноземними інвесторами, олігархами-мільярдерами й босами організованої злочинності. Путінський клан у Санкт-Петербурзі покладався на хабарництво, фінансові маніпуляції і, якщо треба, силу. Там не було настільки потужної ні урядової, ні громадської організації, спроможної їх перевірити. Суди й правові інстанції в руках силовиків були не інструментами правосуддя, а інструментами влади або ж власті. У 1996 році Путін і його силовики перенесли ці інструменти із Санкт-Петербурга до Москви (на запрошення Єльцина), а тоді в 2000 році в офіс російського президента.

Після першого обрання президентом Путін показав світові своє відрадно спокійне, знаюче лице. Говорив про те, чого потребує Росія, щоб гарантувати демократію і процвітання для всіх, і про національну самодостатність. Обіцяв бути командним гравцем на світовій арені. Мав нафту й газ для постачання на світовий ринок!

Росіяни зрозуміли, що Путін хоч і м’яко стеле, але через його справжні наміри буде твердо спати, коли ліберальна газета в Москві у передінавгураційні дні надрукувала секретний маніфест силовиків «Реформа адміністрації президента Російської Федерації». Документ був чіткий, однозначний й неприємно прямолінійний. Контроль над усією економікою і політикою мав знову перейти до центральної влади, тобто в офіс президента. Законодавчий орган