Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сповідь 📚 - Українською

Читати книгу - "Сповідь"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сповідь" автора Жан-Жак Руссо. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 169 170 171 ... 235
Перейти на сторінку:
будь-коли добре мене прийме. Я міг навіть вважати її однією зі своїх сільських сусідок, з того часу як вони влаштувалися в Кліші, куди я їздив іноді на день чи два і де бував би частіше, якби пані Дюпен і пані Шенонсо краще ладнали між собою. Але необхідність ділити свій час і увагу між двома жінками, що не симпатизують одна одній, робила моє перебування в Кліші надто обтяжливим. З пані де Шенонсо мене пов’язувала дружба рівніша й ближча, мені було зручніше бачитися з нею в Дейє, майже поряд зі мною, де вона винайняла маленький будинок, а нерідко вона й сама відвідувала мене.

У мене була ще пані де Крекі; вона вдарилася в крайнє благочестя і перестала відвідувати д’Аламберів, Мармонтелів і більшість літераторів, за винятком, здається, абата Трюбле, – тодішня манера святош, яка невдовзі їй набридла. Вона дорожила мною, і я не втратив її прихильності і листувався з нею й далі. Вона прислала мені на Різдво подарунок – пулярок з Мана і збиралася відвідати мене влітку, але її планам завадив приїзд пані де Люксембурґ. Пані де Крекі я відводжу особливе, почесне місце в моїх спогадах.

Була ще одна людина, яку мені слід було б згадати першою після Рогена, – це мій колишній побратим і друг де Карріо, що колись обіймав посаду секретаря іспанського посольства у Венеції, а потім служив у Швеції, де був уповноваженим у справах від іспанського двору і, нарешті, призначений першим секретарем посольства в Парижі. Він геть несподівано з’явився у мене в Монморансі, коли я найменше його чекав. Груди його були прикрашені якимсь іспанським орденом, назву якого я забув, у вигляді гарного хреста з коштовних каменів. Йому довелося в своїх документах додати одну літеру до прізвища, і тепер він називався кавалером де Карріоном. Він нітрохи не змінився – таке ж прекрасне серце і розум, з кожним днем усе привабливіший. Я зав’язав би з ним колишню тісну дружбу, якби Куанде, своїм звичаєм, ставши між нами, не скористався з моєї віддаленості, щоб замість мене і від мого імені втертися в його довіру та, нібито бажаючи зробити мені послугу, витіснив мене.

Завівши мову про де Карріона, я згадав і про другого свого сільського сусіда, про якого тим паче не маю права промовчати, що змушений признатися у провині щодо нього, яку годі пробачити. То був поважний пан Ле Блон, який зробив мені послугу у Венеції. Він приїхав у Францію з усією родиною і оселився в сільському будинку неподалік від Монморансі.[185] Як тільки я дізнався, що він мій сусід, я сердечно зрадів і вирішив зробити йому візит не так з обов’язку, як за покликом серця. Наступного ж дня я пішов до нього. Але дорогою я зустрів знайомих, що прямували до мене, тож мусив повернутися. Через два дні я знову пішов до нього, але виявилося, що він з усією родиною поїхав обідати до Парижа. За третім разом він був у себе вдома, але я почув жіночі голоси, побачив біля під’їзду карету і злякався. Мені хотілося, принаймні першого разу, побачити його без сторонніх і поговорити з ним про наших колишніх знайомих. Словом, я так довго відкладав свої відвідини, що мені врешті стало соромно виконати свій обов’язок з таким запізненням. Я до нього так і не дійшов. Така неувага могла лише викликати справедливе обурення пана Ле Блона і надати моїм лінощам вигляду невдячності. А тим часом я почував за собою так мало вини, що не полінувався б зробити панові Ле Блону щось приємне, навіть якби він про це не знав. Але моя безтурботність, недбалість і невчасне виконання своїх дрібних обов’язків заподіяли мені більше шкоди, ніж справжні пороки. Мої гірші провини полягали в упущеннях. Я рідко робив те, чого не треба було робити, але, на жаль, ще рідше робив те, що треба було.

Оскільки я повернувся до своїх венеціанських знайомств, то мушу згадати ще одне, що належить до того ж часу і яке я, на противагу іншим, припинив зовсім недавно. Я говорю про пана де Жонвіля, котрий після свого повернення з Генуї й далі виявляв мені велику дружбу. Він дуже любив бувати в мене і розмовляти зі мною про італійські справи і навіженства пана де Монтеґю, про якого він, зі свого боку, знав чимало подробиць завдяки своїм широким зв’язкам у канцелярії закордонних справ. Я мав також задоволення зустрічатися в нього зі своїм колишнім товаришем Дюпоном, який обіймав посаду у себе в провінції і приїжджав іноді у справах до Парижа. Пан де Жонвіль поступово став так часто запрошувати мене до себе, що це стало навіть незручно для мене. Хоча ми жили досить далеко один від одного, у нас бували бурхливі з’ясування стосунків, якщо я цілий тиждень не приходив до нього обідати. Вирушаючи до свого маєтку, він щоразу наполягав, щоб я поїхав з ним; але, провівши там одного разу тиждень, що здався мені дуже довгим, я не хотів туди більше повертатися. Де Жонвіль був, безперечно, порядною і вихованою людиною, багато в чому навіть приємною, але недалекою; він був гарний, майже як Нарцис, і досить нудний. У нього був оригінальний і, можливо, єдиний у світі збірник, яким він розважався сам і яким розважав своїх гостей, хоча їх це тішило менше, ніж господаря. То було дуже повне зібрання всіх придворних і паризьких водевілів більш ніж за п’ятдесят років, з безліччю анекдотів, яких ніде більше не можна було знайти. Ось мемуари для історії Франції, яких не знайдеш ані в жодної іншої нації!

Якось, у розпалі наших найкращих стосунків, він влаштував мені такий холодний, такий крижаний прийом, зовсім несхожий на його звичайне поводження зі мною, що я, давши йому можливість пояснити і навіть попросивши його про це, пішов од нього з твердим наміром ніколи більше не бувати в нього, і виконав цей намір. Я ніколи більше не ходжу туди, де хоч раз був погано прийнятий, а тут не було Дідро, який просив би за Жонвіля. Марно сушив я собі голову, щоб зрозуміти, чим я перед ним завинив; я не міг нічого придумати. Я був певен, що ніколи не говорив ні про нього, ні про його близьких інакше як з повагою, тому був щиро до нього прихильний, і, крім того, що я не міг сказати про нього нічого поганого, моїм непорушним правилом завжди було говорити тільки

1 ... 169 170 171 ... 235
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь"