Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Де Маруся зараз – нічого не пише.

Чи маєш якусь звістку про Вячка? І взагалі з Харкова? Чи відгукнулась Юлія Осиповна?

Що ж у нас нового?

Про колонізацію не чуть. Подати подав, та нема ще інструкції якоїсь, лежать анкети і ніхто нічого не знає.

Крочик переїхав в Усу – працює там.

А так усі на місці, всі тебе згадують і вітають.

Тьотя Ліза все жде від тебе листа.

Як там Муркетон? Чи здорова, як учиться? Скучив я за нею дуже, побачити хочеться. Скучив і за тобою вже смертельно.

Чи відповіли тобі з Чиб’ю? Я все думаю, чи не написати мені Й[осипу] Й[осиповичу] про тебе й про себе, та глибоко я переконаний, що відповіді не буде. Мабуть, і тобі відповіді нема. Правда?

Я все тебе питаю, чи послала ти заяву прокуророві? (мою). Мабуть, теж ні, бо й досі не маю нічого, а повинні б уже одповісти.

Чи може написати звідси офіціальну заяву про скорочення строку? Коли б я мав від тебе відповідь – я б уже знав що робити.

Я ще пишу тобі, щоб ліків мені підіслала – доверових порошків, аспірину, фенасетіну з кофеїном (од голови) та піпетку і цинкові каплі. І пивні дріжджі.

А найголовніше – це ти і твої слова – для мене.

Не забувай. Я б дуже був би щасливий, коли б пощастило колонізуватись і щоб ти змогла до мене приїхати. Будь здоровенька!

Цілую кріпко тебе. Муру. Вітаю усіх. І жду, жду, жду! Жду слів твоїх, жду тебе.

Па[вло]

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

1 березня 1937 р.

1.ІІІ.37.

Дорогая моя! любимая моя! Все нет от тебя вестей. Я уже не знаю, что делать. У меня все благополучно – я здоров. Уже март. «Скоро» тронутся реки и моря, и, может быть, ты приедешь. Жду этого момента, как праздника.

Неужели так ничего не слышно о Вячке? Как он там и жив ли? Я просил тебя прислать фото твое и Муры (вместе). Будь ласка – зроби. Какие у тебя планы на лето? Как с театром. Не думаешь ли из Архангельска куда-нибудь?

Пиши, голубко, не забывай.

Я тебя жду, жду та ще раз жду.

Крепко целую тебя и Муру.

Павло.

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

8 березня 1937 р.

8.ІІІ.37 року

Рідна моя, і голубко моя, люба моя!

8 березня. Трохи вже кріпче почало сонце ніби пригрівати, хоч учора було 36° морозу, а сьогодні 37°. Отакий березень у нас! А проте сонце ясніше й тепліше, і вже залишилось 2 місяці до того часу, коли Печора посунеться. Тоді знову ніби ми вже од світу не одрізані, тоді все дивишся на річку й чекаєш, коли й кого вона привезе. «Кого» – для нас, звісно, бо єдина залишилась людина в усьому світі, кого може Печора для мене привезти. Єдина людина в усьому світі, що не забула про мене, що пам’ятає, держить на світі й сполучає мене з минулим, майбутнім. Так оцю людину я й чекаю, я тільки її й виглядаю. Але ж «коли?». І чи вдасться їй цього літа припливти далекою, тяжкою, горьованою путтю до мене, бідолашного? Як ти гадаєш?

«Приплинь, приплинь, лебідонько…»

Вчора тут пояснювало нам про колонізацію. Так воно виходить, що мене, як на всі признаки, колонізувати можуть. Може тут, як і скрізь, вплететься моє ім’я, – і чи поможе воно мені, чи, навпаки, «спортить» – це невідомо. А так – усе за те, що колонізувати можуть, бо «несмотря на срок, на статью и т. д.»… Переїзд родини коштом лагеря. Дружині повинні дати роботу. Все це так. Річ тільки в тому, чи знайдеться, приміром, тут у нас робота підходяща для тебе. Ну, та це видно буде. Яка ж мені буде платня? Не знаю. Кажуть, що карбованців 300–400. Я не вірю, щоб це було так. Залежить це від начальства зверху.

Ну, уявім собі, що я колонізувався. Так. Далі що? Одне те, що ти завжди можеш приїхати до мене – вже буде мені великою втіхою. Друге – це те, що я вже тоді перейду на свої хліба і зможу допомогти й тобі, бо поки Мура вчитиметься там десь, у центрі, ти не зможеш назавжди переїхати до мене. А везти Муру сюди, припинити навчання – ні в якім разі. Все – для Мури. Спочатку вона – потім ми. Як з Мурою, – тобі видніше. Зможеш її десь улаштувати, щоб бути зі мною й їздити до неї – добре. Не зможемо цього зробити – будемо бачитись раз у рік, доки може вдасться переїхати в Чиб’ю. Тепер ось що. В травні звільняється Олександр Конст[янтинович] Заліношвілі. Він їхатиме через Арх[ангельськ]. Коли я ввесь час бідкаюсь за тебе, за Муру, він (це прекрасна людина!) настоює на тому, щоб Мура жила в його, а ти щоб їхала сюди. У його в Москві 3 дочки. Старшій 13 літ. Це, звичайно, люб’язність ідеальної людини. Вірю, звичайно, що в таких людей Мурі були б непогано з усіх боків і змогла б вона вчитись, як слід. Але це мрії… Про те, що одержиш цього листа, обов’язково повідом мене без прізвищ. Ти дістанеш у травні, приблизно, телеграму з Уси за підписом О[лександра] К[остянтиновича], тоді напишеш у Москву 17, Ново-Кузнецкая 20, кв. 21 Марии Иосифовне З[аліношвілі] про те, що ти її чекаєш у себе, – вона має виїхати на зустріч [з] О[лександром] К[остянтиновичем]. Все там обговорите, що й як… Може справді ти зможеш Муру залишити там. Подивишся, зважиш… А самі, тим часом, будемо клопотатись про Чиб’ю. Світ не без добрих людей. Може чужі люди зарадять краще, як свої нечисленні родичі.

Друге прохання: не пиши тьоті Лізі так. Мене нема. Є тільки тьотя Ліза. І тільки їй. А то переляку та страху – хоч умирай. Ще покійний Руданський сказав про таких:

«Одно творити язиком, —

А друге – перти плуга».

Ф. І. Зубов жде твоїх книжок. Ти б йому написала, без мене, звичайно. І щоб адресу Мура – це приємно.

Такі-то ділішки. Ох, і сумно ж уже без тебе. І яка ти? Чи вища, чи нижча, чи товща, чи тонша?

Бувай здорова. Пиши, не забувай. Як їхатимеш зовсім до мене, подбай для себе мисливський квиток, і може рушниця якась там валяється десь. Я вже тобі писав, чи не оддарував би Ів[ан] Пан[асович] рушницю. І кому б його туди ти написала, щоб роздобули дешевеньку десь. Може Іванові Кириловичу в Куп’янське? Га? От, біда.

«Все меня оставили, скоро я умру».

Цілую кріпко і всю, і скрізь.

Муретку голублю.

П[авло]

Лист Остапа Вишні