Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

9 березня 1937 р.

9.ІІІ.37

Моя дорога! Хороша моя! Ще і ще раз хочеться з тобою побалакати. У мене все гаразд. Я – здоровий. Дві важливі справи треба, щоб ти знала і міркувала там, як краще. Справа з колонізацією. Очевидно, мене колонізують, коли на перешкоді не стане моє ім’я. А так я всі «права» на це маю. Ми вже з тобою говорили, що головне в нашім житті: Мура й Вячко. Вячко «десь», він одбився (чи його вже зовсім нема?!), значить – Мура. Доки Мура не буде влаштована, щоб вона без перерви вчилась – тобі назавжди їхати до мене не можна. Це – істина. Тепер, друге. В травні—червні звільняється Олександр Костянтинович Заліношвілі. Він заїде до тебе. Настоює він, щоб Мура жила в його, а ти щоб їхала до мене. Він живе в Москві. Звичайно, що Мурі там буде непогано – це кристальна людина. У його три доньки – старша має 13 літ. Це мрії, чи здійснимі вони – це ти там поміркуєш, поговориш і вирішиш. Запам’ятай: ти дістанеш телеграму з Уси (одне слово, з Печори) за підписом О[лександра] К[остянтиновича]. Тоді ти напишеш у Москву 17 Ново-Кузнецкая 20, кв. 21 Марии Йосифовне З[аліношвілі] свою адресу і запрошення виїхати до тебе. Вона має виїхати назустріч. Коли мені писатимеш – без прізвища. Тьоті Лізі так не пиши. Тільки їй. Без мене. Бо багато клопоту й ляку-ляку. Хочеться написати твоїй хазяйці, та не знаю, як її прізвище.

Родину колонізованих перевозять сюди коштом лагеря. Коли тебе ждати? Як тільки дістану звістку, що мене колонізували – дам телеграму.

А проте пишу заяву про побачення. Не знаю, як воно буде. Тепер в Усі вже не М[ороз] і не З. – новий начальник, що мене не знає. Та думаю, вірю, надіюсь, що і цього року тебе пощастить побачити.

Ти все так краще заздалегідь спишись все-таки з М[арією] Й[осипівною] З[аліношвілі], щоб вона знала, що ти єсть така. Коли б тебе на той час не було в Арх[ангельську], повідом її, що ти виїздиш. І мене, звичайно.

Чи писала в Чиб’ю, про роботу? Чи влаштувалась в А[рхангельську]? Всі ці питання мене турбують дуже. Цього року, не вважаючи на всі наші умовляння – погано в нас з листуванням. Ну, може ж воно вже йде до того, що будемо вкупі.

Всі тебе вітають. Я кріпко цілую тебе й Муру.

Бувай здорова, і не сумуй.

Пав[ло].

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

13 березня 1937 р.

13.ІІІ.37.

Дорогенька ти моя!

Не дають від тебе листів, та й не дають.

Я вже почав писати скарги… Сумую страшно.

Порадувало мене те, що я тепер маю піми, тепер мені вже буде тепло в ноги.

Прохання моє до тебе такого сорта: будь ласка, напиши мені обов’язково ім’я, по-батькові й прізвище твоєї хазяйки – це на той випадок, як ти кудись поїдеш, щоб я міг їй писати. Обов’язково! Це потрібно.

І хай не полінується твоя хазяйка прислати посилку. Дуже було б приємно, щоб на адресі було написано од хазяйки. А то вона обіцяла – а я все жду та й жду. Особливо, якщо слатиме так, як і олівці… (в пімах).

І ще прошу. Чи не багата ти, щоб вислати мені двічі на місяць рублів по 5. (Не більше!) Тоді б я був зовсім забезпечений словами, написаними на купоні. Добре? А то й по 3 карбованці – хватить і цього. Було б на махорку.

Про колонізацію ще не чуть. Я вже тобі писав, що подав, жду наслідків. За кілька часу подам заяву на побачення – може ж таки ти зможеш приїхати.

Як я тебе вже хочу побачити. Я так боюся, що не побачу вже тебе, що аж плакать хочеться. Не забувай мене.

У мене так усе ніби гаразд. Ото тільки й туги що за тобою, за Мурою, за Вячком. Та невже ж таки нема ніякої про Вячка звістки?! Що ж воно за лихо таке?! Невже ніхто не відгукується?

Я щовечора шлю тобі на Архангельськ радіохвилями любов мою, і печаль, і журбу за тобою. Лови їх там – мені легше буде. Як Муреточка, чи здорова, як учиться? Пиши, радість ти моя. Цілую кріпко всю тебе, і голублю, і жалію.

Твій П[авло].

Всі вітають.

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

14 березня 1937 р.

14 березня 1937 р.

Моя люба!

Я оце лежу і думаю: чи долетіли до тебе голуби з Печори? Я весь час прошу долю – щоб долетіли вони до тебе. Може ж таки доля буде ласкава. Я й пишу лежачи. Це не тому, що сидячи гірше, але бувають обставини, що лежачи краще.

Я вже мрію про те, що ти до мене приїдеш. Я вже навіть бачу, як ти сходиш з пароплава і як деякі речі ти залишаєш на пароплаві, забуваєш їх там, щоб потім побігти їх та забрати. Як усі бігають – усі: це ти та я – бо ти забула речі на пароплаві, та ще й не свої, бо ти забула окремий пакуночок од Толі і т. д. і т. ін. Така біганина! А тут іще треба нести речі в комендатуру; там їх пильно до ниточки передивляються… Я люблю цей час. З таким захопленням береш речі, несеш, розв’язуєш, там їх пильно передивляються… Коли ж уже буде, коли настане цей час?!

А може ти вже до того часу будеш їхати до мене зовсім, як до колонізованого… Ще краще.

Я ходжу в пімах. Вони такі гаспидські красиві, та ще в ліптах – що всі ахають. А урки вже накнацали…

Я оце думай купити кожуха (тулупа). Хотять 40 крб. Думаю, що треба. Я з його зроблю таку чудесну кацавейку на міху. От що нема чим покрити. Та я щось видумаю.

А так усе добре. Все жду від тебе листів. Як будеш писати тьоті Лізі, про мене не згадуй – хай забуває, що я є на світі. Так краще.

Яка ти, Варюшко? Ой, як же я по тобі скучив.

Читав «Комуніста» Київського. Бронек, Ужвій, Мілютенко у Франківців.

Березільці (Шевченківці) – ставлять «Дай серцю волю – заведе в неволю». Мар’ян, Сердюк, Федорцева, Смерека… Хвалять у газеті дуже…

А взагалі чудеса… Багацько імен, дуже «знатних», що їх тепер усе виглядаю, чи не їдуть…

Бачиш, який я всезнайка. Як далеко – а все знаю.

Я вже тобі писав про Ол[ександра] Конст[янтиновича] З[алінашвілі]. Напиши в Москву 17 Ново-Кузнецька 20, кв. 21 Марії Йосифівні про те, що ти чекаєш в травні—червні…

А я тебе жду та жду, та жду, та жду. Коли ж ти вже приїдеш.