Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Кроки поменшали, клунки поважчали. Дивні сани котились частіше, з’явились поодинокі перехожі, потім цілі групи. А якось небом майнула велика загрозлива істота. Я затамувала подих: це був грифон. Знала з книжок, що грифони належать цілителям. Великий хижий звір, із дужими крилами, зі смертоносними кігтями, важким дзьобом – і якимось цілителям! Чи то мені здалось, чи то ні, на грифоні була людська постать. А втім, куди чіткіші постаті на землі турбували мене більше, ніж недосяжні небеса.

Коли сонце було високо над головою, я увійшла до міста. При високій брамі була вивіска «Підлісся». Я кілька разів перечитала і впевнилась. Як добре, що Атрік та Міра навчили мене грамоти!

Похмурі вартові зміряли мене поглядами. Я зіщулилась та стрімко пройшла браму – охоронці вже забули про моє існування. І ось знову: сірі стіни, чужі люди. Однак сірість зберігалась недовго. Кілька поворотів я проминула своїм звичним стрімким кроком – і спинилась, як вкопана.

Набридлих, нецікавих, однотипних будівель як не було. Все довкола полонили барви! Широка площа, по центру скульптура, з якої била вода, від неї променями розходились плити небесних та пурпурових відтінків. Краєм площі притулилися такі ж скульптури, тільки менші, опріч них були лави. Це вже пізніше вони будуть «лави», зараз я дивилась на них, як на небажане місце, де точно перестрінеш людей.

А будівель – таких високих, грандіозних, що змагались одна з одною у польоті фантазії – я зроду не бачила. Одні – тонкі, як шпички – тягнулися просто до неба, вони хотіли потьмарити недоторкане своєю зухвалістю. Інші – приземлені, просторі – вбирали у себе все більше людей, все більше галасу та штовханини. Ще одні наче заманювали до лігва звіра спокусливими ароматами, на які так швидко відгукнувся шлунок.

Та я не тому примерзла до землі. Я побачила те найстрашніше та найжахливіше, що взагалі могла уявити. Натовп. Справді натовп. Не ту нещасну купку людей, що збиралася на торг із магами, а щось удесятеро більше, страшніше, дикіше! Після безмежних просторів Полярної пустки, де чужинець не підійде до тебе й на милю – я дивилась на це зборисько людей та холола від жаху.

Жоден чужинець мене не торкався, жодного чужинця не торкалася я. Я не могла осягнути, як люди можуть бути так близько, не мати відстані, щоб випростати руку, захиститись від удару! Я вже хотіла оминути це місце будь-яким способом, чи йти верхом, деручись на будівлі, чи дати гак…

Та я не для того стільки чекала, щоб усе змарнувати. Доведеться звикати: якщо людей так багато, і всі вони поводяться, наче це звична річ, то це справді звична річ. До того ж по центру площі била вода – не можна проґавити таку можливість.

Я глибоко вдихнула та міцніше стиснула кулаки. Головне – стриматись і не штрикнути когось ножем. Не штрикнути, не штрикнути…

«У стадо розлючених оленів було б легше заходити», – подумала я і рушила вперед.

Мене одразу поглинув натовп: він впускав усіх без розбору, затягував, наче чорна діра. Коротка паніка накрила мене: здалось, я не могла вдихнути, хтось душив мене цупкими лаписьками! Та я заспокоїлась і стала пробиратись вперед.

Кілька разів хтось віддавлював мені ногу, пухкі жіночки вибачались та сміялись. Якось мене ледь не збили з ніг: площею прокотились дивні сани у зменшеному варіанті, люди розступились, а я не очікувала такого підступу. Якийсь хлопчина підхопив мене – я вже хотіла зарядити йому і перекинути через плече. Та він швиденько мене відпустив, порадив бути обережнішою та відійшов.

Із самого того моменту мене долало лихе передчуття. Допавшись до скульптури, з якої била вода, я жадібно напилась та наповнила бурдюки – здивовані погляди ковзали по мені. Потім… сталось щось страшне.

Я думала, це колективний організований напад. Бити мене збирались дерев’яними кілками, прапорцями і велетенськими шматками паперу з кривавими написами – певно, смертельними бойовими закляттями.

– Ні Великому вибуху! – заревіли жіночки. – Ні артефактам, які знищать світ! Припиніть виробництво! Не залишайте їх у себе, не кидайте під ноги – здавайте на утилізацію!

Оскільки ці прокльони не вбили мене на місці, вони вирішили застосувати щось страшніше. Потяглися до мене, щоб втиснути в руки прапорець – напевне, отруєний. Хай я похолола від жаху, та все ще була боєздатна, тож відбилася від них бурдюками й кинулась геть.

З натовпу вибралась ледве жива. Жах, жах, просто жах. Була ще одна деталь. Я забилась чимдалі від людей, у затінок дерев, скинула клунки та взялась перевіряти. Не стало мішечка із жовтими круглячками. Мало того, що намагались проклясти та струїти, то ще й обікрали!

З одного боку, я була приголомшена. Вигнанці Полярної пустки не знали крадіжок – лише криваві грабунки. З іншого боку, я все одно не уявляла, що робити з тими круглячками. Добре, що оленину не чіпали. Але щоб я ще раз зайшла в натовп?.. Тьфу на них всіх.

Щойно ж я підвела голову, зрозуміла, що просто переді мною була бібліотека. На ній не було жодних вивісок, я була навіть не з парадного боку, та сама атмосфера навколо неї була… бібліотечна? Словом, висока та трепетна – саме таку мали випромінювати книги.

Забувши про все, я потягнулась до іншого боку будівлі. Звідси вона була ще прекраснішою: тераса із білого каменю, арка й колони додавали врочистості, широкі двері запрошували увійти. Я ледь не прийняла запрошення, та згадала, що залишила клунки просто на землі, тож відчитала себе, повернулась по них і вже тоді увійшла до бібліотеки.