Читати книгу - "Відшукати скарб, Анітка Санніфео"

Сонце нещадно припікало, а небі не було жодної хмаринки.

Руора час від часу поправляла свою червону пов’язку.

– Нам довго їхати через ці поля? – запитав Олексій, теж витираючи крапельки поту з лоба рукавом сорочки. Його голову прикрашав солом'яний капелюх, але вона вже не рятувала від пекучого сонця й задухи.

Олексію здавалося, що ще трохи й від нього залишиться лише купка попелу. Він не розумів як в такому кліматі виживають місцеві. Єдине, чого бажав хлопець зануритися у холодну воду.

– Напевно не знаю, – відповіла дівчина.

– Чому ми не поїхали через ліс? Там хоча б відносно прохолодно...

– Той ліс небезпечний для подорожей, й до сусіднього поселення тролів нас не виведе – в той бік немає троп й багато боліт. Єдине, куди ми можемо зайти, то це північний напрямок. Але це території не лише мого народу, а й кордон зі Світлими ельфами, а мені не хотілось б знову з ними стикатися.

– Ясно, – зітхнув Олексій.

Він призупинив коня,  витягуючи з рюкзака пляшку води, зробив кілька ковтків.

– Багато не пий. У нас мало запасів, – попередила його Руора.

– Я досвідчений мандрівник, – хмикнув Олексій й подивився кудись в бік. Його увагу привернуло шарудіння та тіні серед колосків жита.

– Це всього лише миші. Чого ти злякався?

– Я не лякався. Просто цікаво що тут є.

– Тут ти можеш побачити мишей, а ще змій, – стала пояснювати дівчина.

– Отруйних?

– Як пощастить.

Поки вони розглядали мешканців поля, то не помітили, як до них наблизилися двоє вершників у формі охоронців правопорядку. Два тролі міцної статури прискіпливо дивилися на мандрівників.