Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

– За що нас так мучать? – питали один в одного товариші і не знаходили відповіді.

Якось, ідучи з Гаєвським на роботу, Павло Михайлович сказав:

– У мене враження, що нас примусово хочуть зробити ворогами Радянської влади, інакше чим же пояснити ці незрозумілі репресії і знущання. Чи ми кому кривду робили, живучи в нашій мирній хатинці? Працювали, скільки могли, чесно ставились до своїх обов'язків, примирились із своїм становищем, бо ж нас посадили радянські органи, а не німецькі поліцаї, і на тобі: мало їм – загнали в зону, в загальний барак! Певно, і Карпунов нічого не міг зробити, бо й він боїться кума – начальника третьої частини та вохри. Тут усі одні одних бояться.

– Пам'ятаєш «ежовые рукавицы» у «Крокодиле»?

– Пам'ятаю. До чого ти?

Павло Михайлович зневажливо махнув рукою.

– Що той Єжов! Не з власної волі він усе це робить. А до Єжова хіба мало людей занапастив Ягода? Нас з тобою Ягода посадив.

– Маємо хоч ту сатисфакцію, що і його не пощадили.

– І Єжова не пощадять – його розстріляють, і його злочинний апарат: усе це піклування нашого «доброго» батька.

– Це так, – зітхнув Гаєвський. – «Добрий», що й казати.

Проте імені «доброго батька» не вимовили – страшно було, хоч ніхто почути не міг, хоч ішли одні, лісовою стежкою, далеко від людей.

– Скажи, як же ти собі все-таки пояснюєш: чому його «батьком» називають? – спитав Гаєвський.

Голубенко глянув на товариша.

– Чому? Не всі ж називають. Це тільки офіційно, на зборах. Сумніваюсь, що сім'ї безневинно ув'язнених вважають його своїм батьком.

– А останнього листа до Мислицького пам'ятаєш? – спитав Микола.

– Пам'ятаю. І що з того?

Якось за кілька днів до цієї розмови Йосиф Йосифович одержав з Білорусії від дружини листа, в якому писала, що надіслала заяву Сталіну і певна, що вона допоможе. Там були такі слова:

«Він добрий, мудрий, батько, він вислухає мене, люблячу дочку, і тебе звільнять, а покарають слідчого, що тебе, невинного, занапастив, і мене з тобою. Я вірю, і ти вір, що ми скоро побачимось».

– Ти гадаєш, що ця жінка вірила в те, що писала? Тут просто дуже нехитра, селянська політика: лист прочитає Сталін, розчулиться від тих епітетів «мудрий, добрий» – і Мислицький на волі.

В очах Гаєвського показалися сльози. Павло Михайлович злякався.

– Облиш, Миколо, візьми себе в руки, – сказав він гостро. – Розпустив нерви. Сам же казав, що прийняв за основу гасло – «берегти здоров'я». Отак не збережеш.

Гаєвський одвернувся, витер очі пальцями (хустинок до носа в таборах не водилось) і, повернувшись до товариша, знов усміхнувся.

– Пробач, – сказав, – іноді розпач бере, хоч головою об стіну бийся. Що робиться? Пробі? Що робиться? Хоч би хто пояснив. Тисячі людей у таборі, є вчені, розумні, практичні, а ніхто нічого не може. Є комуністи, які чудово знають учення Маркса, Леніна, і ті нічого не можуть сказати, пояснити. Ходять залякані, пасивні й бояться, щоб гірше не було.

– Що може бути гірш неволі?

– Смерть.

– Не завжди… Я дуже люблю життя, – промовив з нотками глибокого смутку Голубенко. – Дуже люблю. На волі я боровся за нього всіма силами, а тут мені іноді байдуже. Шкода мені тільки Варі, що сподівається мене ще побачити в Києві. Не знаю, чи має рацію?

– Тепер моя черга тебе заспокоїти, – сказав Микола.

– Ні, не треба, я спокійний, – відповів Павло Михайлович.

Телеграма Ф. Зубова до Маслюченко В. О.

24 вересня 1938 р.

24 вересня 1938 р., Щелья Юр.

Скопин, Рязанской, Востребования. Маслюченко.

Работаю [в] Щелья Юре. Ехать домой не было возможности. Телеграфьте точный адрес. Скоро приеду. Щелья Юр, востребования. Вам знакомый Федя Зубов.

Квитанція на телеграму Маслюченко В. О. в Щелья Юра

13 жовтня 1938 р.

13 жовтня 1938 р.

Щелья Юра № 246 В – 13 – 1049

Дос. из Скопина. Ряз.

При выдаче взыскать три руб. семьдесят пять коп.

Телеграма Ф. Зубова до Маслюченко В. О.

1938 р.

Раненбург Ряз[анской]

Востребования. Маслюченко.

Павел на руднике. Сообщите точный адрес. Напишу подробно письмом. [Зубов]

Квитанція на телеграму В. О. Маслюченко до Остапа Вишні в Щугор

20 жовтня 1938 р.

Квитанція на телеграму В. О. Маслюченко до Остапа Вишні в Щугор 20 жовтня 1938 р., Раненбург

Щугор, № 645 – 14–20/Х. 10 ч. 52

Телеграма Ф. Зубова до Маслюченко В. О.

11 листопада 1938 р.

11 листопада 1938 р.

Раненбург Воронежский. Востребование. Маслюченко Варваре.

Павел на руднике. Сообщите точный адрес. Зубов

В. З. Гжицький

Ніч і день

Осінь – зима 1938 року

В бараці, де тепер довелося жити Павлові Михайловичу і Гаєвському, було дев'яносто два чоловіки. Це був так званий бур – режимний барак, по-російськи «барак усиленного режима». Добре було те, що туди не селили блатних, а тільки так звану «контру». Серед тих дев'яносто двох чоловік було двадцять дві нації. Бракувало, здається, тільки японців, англійців, американців, ну і, звичайно, негрів. Зате були представники майже всіх головних національностей, які населяють Радянський Союз. Найбільше – росіян і українців, потім йшли білоруси, грузини, поляки, німці та інші.

Характерно, що з людей, які сиділи в цьому «бурі», ніхто ніколи не нарікав на Радянську владу. Гаєвський не раз говорив про це з Голубенком. Обидва сходились на тому, що ідеї соціалізму так міцно оволоділи умами населення величезної країни, що про якусь іншу владу чи про повернення до старої, ніхто не помишляє. І коли б трапилось нещастя, ніхто не зрадив би її, хоч і довелося б незаслужено жорстоко потерпіти. Всі були переконані, що тут не Радянська влада винна, а її лютий, прихований, хитрий ворог, а може, – божевільний. Хто він? Думалось по-різному, але якоїсь одностайної думки не існувало.

Яке було повітря в бараку – не важко собі уявити. Не дивно, що людей мучили уві сні кошмари, і вони кричали крізь сон. Одної пізньої осінньої ночі тридцять восьмого року Гаєвському приснилось, що лежить він і не спить. Деякий час навіть здавалося, що все це було не уві сні, а наяву, бо відбувалось дуже чітко і ясно. Бачив він цей же барак, куди його недавно помістили. Поруч із ним біля стіни – ліжко Павла Михайловича, з другого боку – поляка Лясковського, який невідомо чого перейшов сюди з Польщі. Він трохи скидався на афериста, бо видавав себе то за лікаря, то за єпископа, хоч із розмов не виглядало, що переобтяжений науками. Далі за ним і перед ним, уздовж другої стіни, – рядами