Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Зайшла в барак, постояла, оглянула все і пішла далі, пильно придивляючись до сплячих. «Когось шукає, – думає уві сні Гаєвський. – Але як увійшла сюди? Хто пропустив. Адже на вишці солдат! Ось чути, як гупає він чобітьми по естакаді, нашвидку збудованій над бараком. А може, це переодягнений зек, може, навіть хтось із мешканців цього барака хоче налякати товаришів, а може, злодій має намір обікрасти когось?

Гаєвський напружує увагу і слідкує за дивною постаттю, щоб на випадок небезпеки зчинити крик і не дати скоїтись злочинові. Але особа ця не має, мабуть, лихого наміру. Ось вона підійшла до ліжка, на якому лежить хворий грузин. Його недавно пригнали сюди з його сонячної вітчизни, він застудився в дорозі і от, незвиклий до холоду Півночі, зліг. Кілька разів днювальні заявляли охоронникам, що у бараку важкохворий, але ті не звертали уваги і лікаря не прислали. Лясковський визнав у нього запалення легенів, але сам діагноз, навіть коли він і правильний, без ліків і лікаря мало допомагає. Над хворим ця жінка довго стояла нерухомо, потім поклала руку на його голову. Що далі робила, Гаєвському не було видно, вона затулила собою хворого. Потім ця дивна жінка пішла в дальший обхід. Ось уже наближається і до ліжка Лясковського. Звідси до ліжка Миколи всього три кроки. Він відчув раптом, як мороз пішов йому поза шкірою, неначе від цієї жінки повіяло холодом. «Може, це зима, – думає уві сні Гаєвський. – Якщо мороз зображують у вигляді старого діда, то зиму, певне, у вигляді жінки. Але навіщо цей маскарад у таборі? До Нового року ще далеко». Його думки перериває дивна постать. Вона зупинилась над Лясковським, постояла одну мить і підійшла до Гаєвського. Його серце завмерло. Вона схилилась над ним і відкрила своє обличчя. Микола хотів крикнути, але невідома сила затулила йому рота: перед ним стояла Смерть. Така, якою її зображують, у вигляді скелета. Вона усміхнулась. Страшний усміх Смерті! Не було в неї очей, тільки порожні очні ями, не було уст, тільки оголені щелепи. Проте вона усміхалась, Гаєвський чітко це бачив. Постоявши кілька хвилин біля заціпенілого Миколи, Смерть закрила своє обличчя і відійшла, залишивши за собою могильний холод. По цей бік було ще одне ліжко – Павла Михайловича… «Чи обмине вона його? – майнула думка. – Адже не біля кожного ліжка вона зупинялась…» Та довго сумніватися не довелося: не вагаючись, Смерть наблизилась до Павла Михайловича. Гаєвський насторожився, бо страшна жінка, як і до грузина, підійшла до узголів'я його друга, постояла, наче роздумуючи, і простягла кістляву руку до його горла. Микола закричав, і Смерть відступила. Прокинувся облитий холодним потом. Від його крику прокинулися сусіди зліва, скочив і Павло Михайлович.

– Що тобі? – спитав.

Микола розповів сон. Табірники уважно слухали. Лясковський сказав:

– Я пуйде попатшець на грузіна.

Пішов і за хвилину повідомив, що грузин мертвий. Ця звістка справила тяжке, гнітюче враження. Люди в таборі ставали марновірними, починали вірити у сни, в різні забобони. Повірив у те, що сон його віщий, і Гаєвський, тим більше, що це підтвердили події найближчих днів.

Був кінець вересня, ріка обміліла настільки, що навігація в цій частині припинилась повністю, не ходили навіть катери. Роботи на березі поменшало. Тепер тільки підвозили з шахт вугілля свіжого видобутку для майбутньої весняної навігації. Стояв теплий, сонячний день, яких на Півночі і в цю пору небагато. Гаєвський сидів у лимарні – теперішній своїй канцелярії, і писав рознарядку, коли його покликали в управління.

– Хто кликав? – спитав Микола.

Днювальний управління сказав, що кличе начальник планової частини Голубенко, бо з ним щось недобре.

– Що трапилось? Що недобре? – злякався Микола. Днювальний не знав.

– Захворів, може? Ви бачили його?

– Аякже, бачив, він сам послав мене.

Від цієї людини нічого більше не можна було довідатись, треба було швидше бігти, і переляканий Микола стрімголов побіг в управління.

У залі, де працював Павло Михайлович, панував переполох, працівники планової частини не сиділи, як звичайно, на своїх місцях, а стояли навколо стола шефа, а він передавав справи своєму помічникові. Побачивши Миколу, невесело усміхнувшись, сказав:

– Зараз підемо з тобою в зону, поможеш мені зібратись, я іду в етап.

– Коли? – крикнув Гаєвський.

– Зараз, тільки здам справи.

– Чому? За що? – не стримався Микола, але відповіді не було.

У зону йшли удвох востаннє. Довго мовчали, боячись заговорити, бо обидва розуміли, що означає такий раптовий, несподіваний виклик в етап окремої людини. Важко було сподіватись на кращу долю, зимовий етап говорив про це красномовно. Про долю того несподіваного етапу всі знали. Хоч як дивно, а найбільші секрети проникали в зону неймовірно швидко, через так зване «довге вухо», через усні перекази, через вічний рух, через вічні пересування в'язнів з місця на місце.

– Так, так, – відізвався по добрій хвилині Голубенко. – Мабуть, більше не побачимось. – В голосі і словах його були туга, безнадійність.

– Що ти, Павле! – спробував заперечити Гаєвський, але Павло Михайлович не хотів слухати. Він одвернув голову і підняв до голови руки, немов хотів затулити ними вуха.

– Не заспокоюй мене, Миколо, ти сам не віриш у те, що говориш. Слухай, – він обернувся знову до Миколи, – як повернешся на Україну, а ти таки здоровший від мене, ти напевно повернешся, то вклонися від мене нашій сонячній вітчизні, скажи її добрим людям, що я ні в чому не винний, і скажи ще, що любив Україну, як рідну матір, а людей добрих, як рідних братів.

– Не треба, Павле, не треба, – благав Микола. – Ти ще сам вернешся.

– Не перебивай, – промовив Голубенко, – не перебивай! Знайдеш Варю – проси вибачення, що стільки вимучилась через мене, і в сина мого проси, хай пробачить. Він знає за що. Я завинив, дуже завинив, раз у житті завинив…

Він замовк, так і не доказавши, перед ким завинив і що це була за провина. Микола не допитувався.

– Ще як знати, куди тебе повезуть, – сказав Микола, – а може, якраз на волю.

– Ой ні, – знов не дав доказати Миколі Голубенко. – Не на волю мене повезуть. Надто страшний зараз час. Єжов шаленіє. Коли вже Карпунов не зміг мене захистити, якому я потрібний наче права рука, то це не просто так.

З зони Павло Михайлович вийшов уже в супроводі двох конвоїрів, перепустку у нього відібрали – він уже був не начальником планової частини, а звичайним зеком, етапником. На березі його чекала велика шняга