Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

– Тебе двоє привезли сюди? – спитав, усміхаючись сумно.

– Двоє, – відповів Микола.

– А мене повезуть троє! Як не є – небезпечна шишка!

Микола ніколи не міг зрозуміти, та й ніхто пояснити не міг, чому людину, раз уже засуджену невинно, чи за провину, на певний строк, людину, яка в таборі дуже сумлінно працює на тому місці, на яке її поставили, забирають раптом, везуть кудись з усіма застережними заходами як справжнього злочинця, а по дорозі залишають на якійсь табірній командировці і, буває, часто забувають про неї. Єдине, що напрошувалось на думку, – це робота «кумів», які намагались показати свою пильність, довести, що недаремно табірний хліб їдять.

На берег почали сходитися працівники планової частини, прийшов Георгій Миколайович, прийшов улюбленець Павла Михайловича – молодий, талановитий економіст Серафим Ілліч, який сидів тільки за те, що його батько, який уже давно помер, був священиком. Перед самим відходом човна прийшли начальник рудника Карпунов, командир воєнізованої охорони і «кум», цебто начальник третьої частини. Не без його участі їхав тепер у невідоме прекрасний товариш, чесна, розумна людина, зразковий працівник і справжній радянський патріот Павло Михайлович Голубенко.

Коли човен відчалив од берега і взяв курс на північ, Павло Михайлович встав, скинув шапку і низько вклонився проводжаючим. Він був блідий, і в очах його були сльози.

Гоша, який стояв поблизу начальників, почув, як «кум» майже на повний голос сказав, що це – остання подорож Голубенка. В словах цього сатрапа не було ні смутку, ні жалю. Ці людські почуття він втратив навіки.

XVI

Після проводів друга Гаєвський повертався в зону, наче з похорону. До барака боявся заходити. Здавалося, що згубив щось життєво цінне, без чого існувати неможливо.

А шняга тим часом пливла далі й далі. Конвоїри гребли з усіх сил, щоб до смерку стати на ніч у селі Щугор, за двадцять п'ять кілометрів від Кирти. Це були молоді, здорові хлопці, нещодавно демобілізовані солдати, яких завербували в охорону. Вони пішли на цю службу, не знаючи, що замість обіцяних складів доведеться стерегти живих людей, іноді таких хороших, як оцей, що везли зараз.

До вечора таки встигли припливти без пригод. Допомагав попутній східний вітер, дув у паруси, пороблені нашвидкуруч з ковдр, той, про який північні мисливці кажуть: східний кригу ставить, східний її і ламає.

Переночували на поштовій станції, не сподіваючись великих змін погоди не завтра, а прокинулись серед лютої зими. Північ щедра на такі сюрпризи.

Снігу навалило за ніч на півметра, по ріці густо пішло «сало». Шняга обмерзла, Павло Михайлович вийшов і безпорадно опустив руки.

– Як же тепер?

Надворі було непривітно, холодно, мокро. Вітер ущух і сніг більше не падав, але подорожувати в таку погоду, та ще й човном, було не тільки неприємно, але й рисковано.

– Не журіться, – заспокоїв його старший конвоїр. – Може, це ваше щастя. До Кожви вже не доїдемо ні в якому разі. Дай бог добратись до Кедрового. Там почекаєте льодоставу і зимового путі, а поки вона стане – про вас і забудуть. А коли б відразу в Кожву…

Він не закінчив, бо підійшов другий конвоїр, але все було ясно і без цього.

Раптова зима, що впала на землю одної ночі, дала привід солдатам не поспішати. Того дня вони вже не рухались з теплої хати і до пізньої ночі веселились як уміли. Павла Михайловича запрошували до своєї компанії, але він нездужав. Йому було невесело.

Тільки на третій день виїзду зі Щугора етап прибув у табірний радгосп Кедровий Шор, заночувавши ще дві ночі у прибережних селах – Вої і Конецборі. Конвоїри, як і в'язні, додержувались правила, що в табір, мовляв, ніколи не пізно потрапити.

Начальство табірне, навіть вище, не засиджувалось довго на одному місці. Бувало так, що з найвищого стільця летить такий вчорашній володар у зону табору, в кращому разі, а то й туди, де козам роги правлять. Про нижчих начальників і казати нічого. За свій довгий строк Гаєвський знав їх кілька десятків. Ця непостійність і врятувала життя Павлові Голубенку. А сталося так: якийсь високий начальник, з відомих лише йому міркувань, вирішив не давати зеку Голубенку спокою, незважаючи на те, що той уже відсиджував свій десятилітній строк, і наказав перевезти його з Кирти в Ухту, де мав свою резиденцію. Наказ у Кирті одержали, і хоч яким цінним працівником був Голубенко на своєму місці, його занарядили в етап. Економічна користь, яку приносила і могла приносити людина тут, не бралась до уваги. І от пішов Павло Михайлович з Кирти, засмутивши друзів. Але на півночі етапна дорога довга, там людина залежить від природи, а вона сувора. Поки етап дійшов до табірного пункту Кедровий Шор (усього сто кілометрів), ріка вкрилася товстою шугою, і рух по ній припинився до льодоставу. А льодостав настає у різні роки по-різному. Минув місяць – шуга все йшла і йшла, щодня повільніше, щодня грубшала, а ніяк не могла зчепитись і злитись в одну крижану масу. Мороз ще не набрав сили.

Павла Михайловича, як чужого етапника, ні на які роботи на занаряжували, йому виділили місце при амбулаторії, і він відпочивав, відразу ж здобувши собі прихильність і ласку фельдшера та багатьох зеків.

Його ж знали по волі. Його книгами багато з них зачитувались, його гуморески в різних варіаціях передавались як веселі анекдоти, з яких потім сміявся не раз сам Голубенко.

Минув ще місяць, і по ріці позначили ялинками дорогу. Цю роботу виконують взимку бакенщики. Новою дорогою можна було відправляти етап далі, вниз по Печорі. Коли несподівано прийшла чутка, що запопадливого наркома в їжакових рукавицях арештовано і вже чи не розстріляно за його жорстокості, у таборі настало потепління, відразу пом'якшав режим. З Єжовим полетів увесь його апарат, у тому числі й високий начальник, який велів далі репресувати Голубенка.

До Ухти, колишнього Чіб'ю, де він у 1934 році кинув уперше якір, де зустрівся у перший раз з дружиною, а потім і з Гаєвським, Павло Михайлович прибув уже як звичайний етапник, без відповідного «меморандуму». Колишнє Чіб'ю, тепер Ухта, за короткий час стало містом. Довкола виросли бурильні вишки, Ухта стала містом майбутнього. Із старого начальства, що було в тридцять четвертому році, не залишилося нікого. Був страчений і тодішній начальник управління табору та комбінату.

Павло Михайлович вирішив добувати строк на роботі найменш відповідальній і заявив, що він фельдшер, пригадавши свою стару професію ще за часів першої імперіалістичної війни. На цій посаді працював до сорок третього року – до дня звільнення.

Розписка в прийомі посилки

7 грудня