Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Думаючи над тим, як би то витягти Остапа Вишню із сирої землянки та врятувати від каторжної праці на цегельні, я рішив звернутися до Поріца, від якого можна було сподіватися багато доброго. Головним тереном, куди сягали його впливи, була санітарна частина Ухт-Печлаґу. При першій нашій розмові Яків Поріц догледів великі труднощі в тому, що Остап Вишня був під спецконвоєм і далі безпосередньо підлягав 3-му відділові НКВД. Однак, як він казав, не такі ще твердині здобувались. Начальник аптеко-бази не тільки доставляв ліки та медичне приладдя лагерним лікарям, але під його ключами зберігався весь спиртовий фонд Ухт-Печлаґу. Акція визволення Остапа Вишні з ізолятора почалась із того, що цілі «сулії» того ліку стали мандрувати прямо в руки представників радянського беззаконня до того часу, аж поки Остап Вишня став санітарем амбуляторії на цегельному заводі. Визволити його з тієї ізольованої території не пощастило, але вже те, що він мав змогу перебувати, хоч і в примітивних, та все ж таки в шпитальних умовах, було великим досягненням. У процесі переговорів і клопотань вияснилось, що за Остапом Вишнею, як тінь, слідують «спец-указанія», які довіку будуть визначувати режим його ув'язнення. Ті, що давали дозвіл на працю в амбуляторії ізолятора, заявили, що таких «указаній» ніхто не може анулювати, крім, звичайно, самого московського головного управління НКВД. Поріц, добившись того мінімального успіху, порадив, щоб на цьому припинити дальші заходи і не викликати вовка з лісу. З харчуванням була менша турбота, бо скоро пощастило нав'язати нитки зв'язків з обозниками, які довозили харчі до цегельні, та й лікарі-в'язні, що обслуговували ізолятор, радо взяли на себе ролі носіїв, і непомітно підсовували Павлові Михайловичу все, що ми з дружиною йому передавали.

Цегельня і на її території ізолятор розкинулись на лісистих глиняних горбах, кілометрів за три від Чіб'ю. Весь той простір був обведений густою загородою з колючого дроту. Адміністративно-обслуговуючий персонал, який жив поза межами цегельні, мусів мати спеціяльні пропуски для вступу на територію ізолятора, які кожного разу перевіряла непідкупна варта. Ніхто із сторонніх туди не міг попасти. Довелося обмежитись тільки записками, якими я з Остапом Вишнею обмінювалися досить часто. Однак цього було рішуче замало, ми не скривали взаємного бажання якнайкращої, особистої зустрічі. Пройшло чимало часу, але така зустріч таки відбулась.

24 грудня 1938 р.

Недовго довелось чекати й на виїзд до «стахановців» на цегельному заводі (була там і така категорія в'язнів, що за збільшену пайку хліба намагалась подвоїти приписану норму випаленої цегли).

Це була єдина можливість і нагода зустрічі з Остапом Вишнею. Пройшло довгих чотири роки з того часу, як нас розлучили, як ми морозного світанку востаннє обняли один одного.

Ще з того часу, як у театрі, а зокрема в «Березолі», я став змагатися з ведучими акторами і виконувати головні ролі, в мене зовсім підсвідомо прищепилась звичка перед початком вистави непомітно заглянути через шпарину в завісі до залі глядачів, і коли пощастило догледіти там когось із друзів, земляків або й незнайомих, але замітних громадян, я присвячував їм усю свою «гру» того вечора. Та людина, очевидно, того й не знала, що я тоді грав тільки для неї. В залі могло б бути й зовсім порожньо, мені було тоді байдуже; для мене та вибрана істота була всією авдиторією, всією повною залею глядачів. Граючи, мене турбувало тільки те: що подумає, що скаже про мою гру мій вибранець того вечора? Я тривав на сцені, я лицедіяв, я жив, я переживав, я сміявся, я плакав сльозами того вибранця, його мріями, його болями і стражданнями. І та істота була тим вогнем, яким я горів у час усієї вистави, вона була тим променем надхнення, що світив мені цілого того вечора.

Приготовляючи програму для каторжан в ізоляторі цегельного заводу, я думав тільки про Остапа Вишню. Це ж я маю стати перед другом, перед вибагливим глядачем, і здати йому звіт із своєї чотирилітньої праці, праці не на лісорубці, не в земляних кар'єрах вічної мерзлоти, не на будові воркутської залізниці, не на цегельні чіб'юського ізолятора, не на лютих морозах, і не у глибоких снігах, а в стінах театрального приміщення, в теплі і не в дошкульному голоді. Плоди цієї роботи мали служити духовим кормом для десятків тисяч виснажених, голодних, яким може вже й не пощастить побачити рідну стріху, не поталанить дихнути рідним повітрям. Ану, покажи, як ти використав ті чотири роки!? Ти не оправдуй себе тим, що тобі доводиться співпрацювати з вуркаганами, злодіями, проститутками. Між ними є майстрі свого діла, високоякісні мистці… Покажіть, як ви всі використали ту Божу благодать, якою вас Господь обдарував!

І ось я збирав усе найцінніше, що було в тому концтабірному Парнасі – кращі музиканти з квартету СРСР ім Глазунова: віольончеліст Крейн, перший скрипаль Шіффер, прімадонна оперного театру ім. Станіславського, краща інтерпретаторка ролі Кармен – Геліконская, молодий чернігівець – баритон Дудченко, який по закінченні московської консерваторії тут же почав свою мистецьку кар'єру в концтабірному театрі, за «контрактом» на п'ять років, актор МХТу Михайло Названов, сьогоднішній лавреат премій і почесних звань, і багато інших… Особистий мій дорібок мали б запрезентувати – вуркагани у французьких перуках і камзолах доби Мольєра, заговоривши поетичною мовою світової клясики. Вся та громада чіб'юських лицедіїв і не підозрівала того, чому для звичайного, чергового виступу на одному із численних лагпунктів я так педантично підбирав усе найвимовніше з їхнього репертуару? Їм і не снилось, що виновником моєї старанности є запроторений, усіми забутий, докраю виснажений український письменник, який колись своїм хистом обсушував не одну сльозу на обличчі своїх одноплемінників. Цього разу його повинні розважити післанці не рідного народу, а репрезентанти багатьох племен, що спільно, під охороною штиків та собак, «завойовували» непроходиму Північ.

Моя родина: Олімпія Добровольська та її тітка Пашуня заметушились на своєму господарстві; не слід було явитись на цегельню з пустими руками! Їхня амбіція не задовольнялась можливостями місцевої лагерної крамниці. На господарській нараді винесено постанову вирядити мене за сімнадцять кілометрів до Усть-Ухти, де, як неслись вістки, в зерянській кооперативі давали морожену рибу і ведмеже м'ясо. Годі було встояти перед такими перспективами, і тому, використовуючи свій «вольнонайомний» вихідний день, я нишком подався до Усть-Ухти за тим, чого