Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

не було в Чіб'ю. Вістки, як звичайно, були тільки мріями голодних. Полиці кооперативи були завалені дев'ятдесятиградусним спиртом, яким радвлада напувала найвіддаленіші селища багатоплемінного Союзу. Довелося подякувати й за те. Всунув я у свій наплечник кілька пляшок того вітамінно-універсального ліку від усіх хвороб та подався я у поворотну дорогу, щоб пізньої ночі непомітно донести свій набуток. Довгожданого дня я наповнив свою акторську валізу не театральною бутафорією, не перуками та шмінками, лише «передачею», яка не тільки заспокоює голод в'язня; передача скріплює його віру в дружбу і свідчить, що він не самотній, що про нього не забувають, що йому співчувають і боліють його стражданнями, його болями. Передача – це символ московсько-більшовицької революції!

Ансамбль артистів і музикантів, навантажений інструментами, ґардеробою та театральним реквізитом, зупинився перед брамою цегельного заводу. Вартові й їхні сторожеві собаки, здавалось, не дуже то й цікавились тією кавалькадою, не спішили перевіряти наші перепустки і баґаж. Здавалось, що вони на щось чекають… те щось – чомусь не з'являлось. Коли ж, нарешті я помітив, як із комендантського бараку вийшов старший лейтенант НКВДівського війська Рябоконь – мені дух сперло!.. Я не знав, що цей хахол, нащадок черкаських чумаків і грабарів, став начальником ізолятора. Цей страхопуд чіб'юських в'язнів у різних часах займав різні пости по всьому концтаборі, а тепер ось він став верховодити в тому пеклі і від його примхи залежить життя і доля Павла Михайловича! Рябоконь (а не Рябокінь), як личило новітньому яничарові, особливу увагу присвячував землякам-засланцям. Вся його службова кар'єра базувалась на його садистичних нахилах, на нелюдському трактуванні в'язнів і на знущаннях над безборонними. За ті достоїнства він користувався у начальства ҐУЛаґа винятковою увагою та ласкою.

Рябоконь зайняв стратегічний пункт біля входу і особисто перевіряв перепустки, а далі вартовий пронюхував клунки та інструментові футляри. Я занепокоївся своєю валізою, у ній було полуденку не по апетиту одної людини, всього вистачило б для кількох їдців на кілька днів, та ще й плящина на споді… Про відступ годі було й подумати, підійшла моя черга до «вертілки».

– Агов, Йосипе Йосиповичу! Прийшов дружка відвідати?

– Про віщо ви? Якого дружка?

– Та я так, ні про що! Валяй, валяй!..

Поки я перекидався цими кількома словами з Рябоконем, вартовий став уже заглядати у баґажник наступного за мною члена акторської бриґади, а я, вдавши «турка», поспішив за передніми до клюбного барака.

П'ят-шістсот ударників «цегельного заводу» заповнили невелику частину барака, що служив їдальнею, кухнею і клюбом для «культосвітньої» перековки концтаборових громадян. Невисоке приміщення, давно непровітрюване із-за економії тепла, просякнуте випарами людського поту, брудного арештантського одягу, прогнилих онуч і валянок, темне від диму викуреної махорки, – було по береги заповнене. Актори розмістились під стінами імпровізованої естради, на яку налягали впритул жадні видовища глядачі. Музиканти змішались із глядачами, бо перед естрадою їм місця не було, а це дало й мені змогу злитись з усією масою людей і серед них шукати того, задля кого було наварене все це пиво.

Часто мені маячились картини майбутньої зустрічі, яка все ж таки колись мусіла відбутись. Уява змальовувала різні ситуації, серед якої ми знову побачимось. Кіновими напливами проходили кадри картин тієї уявної стрічі… А в дійсності вийшло не так, як снилось та мріялось. Біля мене опинилась тінь людини, в якій у першому моменті трудно було пізнати Остапа Вишню. На голові й сліду не стало від русявої чуприни; колишні веснянкуваті кружельця потонули в рясних, глибоких морщинах. Худий та згорблений, сумно-усміхнений Павло Михайлович конвульсійно, незамітно для інших тиснув мою руку. Довго не були ми в стані слова промовити. Проте ми мусіли, хоч на хвилину, опинитись наодинці. В сусідстві була амбуляторія, де в окремій кабіні жили санітари. Я вислизнув із клюбу і подався за потребою, щоб по дорозі попасти до амбуляторії, де в коридорі вже чекав Остап Вишня – і ми опинилися в кабіні. Перш усього треба було звільнити валізу від передачі, в поспіху все перекладалось під матрац на тапчані, набитий сосновими стружками. Виконуючи всю ту операцію, Павло Михайлович наткнувся на плящину: – Ех, чи не хильнути нам зараз за зустріч? – Та ба, кожної хвилини міг появитись небажаний свідок, якщо й не сам Рябоконь… та й мені слід було чимскоріше вертатись до ансамблю, що чекав на початок концерту. Ми умовились знову опинитись поруч між глядачами. Рябоконя в клюбі не було, на сексотів ми махнули руками. І незабаром знову стояли один біля одного, придавлені глядачами до стінки.

Вся моя старанна підготова концерту була даремною… Ні Остап Вишня, ні тим більше я, нічим іншим не цікавились, лише нашою співбесідою… Це ж за короткі хвилини треба було стільки переговорити, обмінятись думками про стільки справ і подій, треба було подумати і про майбутнє, що насувалося ваговитими подіями. Ось скоро, з першими днями літа, я з дружиною вибирався у відпустку в Україну.

Павло Михайлович мав кілька прохань і доручень до членів своєї родини, які слід було доволі обережно перевезти і передати. Вже від кількох років він не мав жадних відомостей від дружини, яка була вислана разом з дочкою в Архангельщину, він не знав нічого про її життя і буття. Його турбувала доля братів і сестер, які зразу після його заслання теж були поарештовані і від яких теж не було жадних відомостей ні чуток. У Харкові жив його син від першої дружини, про якого я вже раніше згадував. І ось тут Павло Михайлович передав мені листа до нього, якого я мав у часі мого перебування в Харкові особисто передати молодому адресатові. Листа просив він на дозвіллі прочитати, щоб на випадок, якби я мусів із-за несприятливих обставин його знищити, міг при зустрічі з сином В'ячком передати зміст батькового листа живими словами. Все це ледве ми зуміли переговорити, коли закінчився виступ ансамблю і прийшов час розлучатися. Не зчулись ми, коли пролетіли хвилини нашої розмови, мов у гарячці ми шепотіли, стараючись не звертати на себе уваги сусідів-глядачів і не заважати їм слідкувати за тим, що робилось на естраді. Нам було не до концерту!.. Під час того, як глядачі щиро і сердечно дякували акторам за мистецьку розвагу та розраду, Павло Михайлович пригорнув мене до себе і моє обличчя зросила його тепла сльоза…

Пізно вночі, виконуючи прохання друга, ми з дружиною прочитали його листа до сина В'ячка. Болючий був це лист. Батько просив у сина вибачення за те, що він тепер не в стані давати тієї помочі, яка була йому такою конечною. Він нічого не згадував про своє тяжке життя, він не жалівся на свою долю, він просив сина тільки про одне: щоб при всіх обставинах він не думав про