Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Розписка на грошовий переказ

11 лютого 1939 р.

Розписка

на грошовий переказ, надісланий В. О. Маслюченко Остапу Вишні 11 лютого 1939 р. із Раненбурга в Щугор, що був повернутий «за ненахождением адресата».

11 лютого 1939 р., Раненбург

Расписка № 1141 в приеме перевода на сумму пятьдесят рублей.

Куда – Щугор

Кому – Губенко

Йосип Гірняк

Спомини

весна 1939 р. – вересень 1940 р.

Хоч Єжова й не стало, але у спадщині по ньому залишилось у лагерному режимі чимало єжовських обмежень. Двері театру далі були закриті для мешканців ізольованих таборів, культосвітня робота там велася силами самодіяльних гуртків, бо навіть Єжов не припиняв того роду діяльности пропаґандивних установ, які засобами клюбних аґітбриґад намагались змалювати пекло, як соціялістичний рай. Якість цієї широкої «мистецької» виховної діяльности внутрішніх ансамблів була дуже примітивна і тому не було бажаних результатів. Навіть не дуже вибагливі глядачі, яких не раз силою затягали до клюбів, не скривали своїх неґативних та іронічних завваг на адресу того «духовного корму», яким «улюблена влада» годувала по концтаборах своїх громадян. Коли ж, випадково, на клюбну естраду попав мистець-професіоналіст, та ще обдарований іскрою Божою, то його зворушлива і прониклива пісня чи слово викликали протилежне і небажане для радянської влади враження. Справжнє мистецтво викликало в ізоляторах тугу, сльози, жаль, злобу і ненависть до опікунів та охоронців. З таким явищем було не по силам боротись навіть такій перфідній владі.

Навесні 1939 року повіяло змінним вітром. КВЧ (Культурно-воспитательная часть) наказала театрові ім. Косолапкіна організувати спеціяльні бриґади з концертовим репертуаром для виїздів до окремих лагпунктів і навіть карних ізоляторів. Складаючи програми, я радо сам включився в ті групи, бо це ж була єдина нагода зустрічі з людьми різних областей і міст батьківщини. І справді, як з-під землі, стали попадатись давні знайомі: колишні прихильники театрального мистецтва, земляки-галичани, однокашники-УССи, давні товариші одної лавки з рогатинської гімназії, ба навіть попався мені на очі на одному лісопункті – мій слідчий з столичного ҐПУ на вулиці Чернишевській!..

Концерт відбувався серед засніженої тайги, для лісорубів. За сцену, чи радше естраду, служив склад соснових брусів, складених на досить височеньку купу. Після свого «номера» я подався у тисячну гущу лісорубів – бородатих, прокурених вітром і димом, зодягнених в обдерті ватянки та бушлати, в діряві валянки. Вся та втомлена, голодна товпа не виявляла особливого зацікавлення до того всього, що неслось до них із імпровізованої естради. Як видно, не до концерту їм було в тій засніженій тайзі, ні поетичне слово, ні пісня не в стані були примусити забути про втому, холод, голод. Стоячи серед тих громадян есесерії, я почув на собі пронизливий зір, який вивів мене із споглядального стану. Звернувши свої очі у напрямі того впертого погляду, я побачив високу постать бородатої людини, що продовжувала свердлити мене своїми очима.

– Не впізнаєте, Йосипе Йосиповичу?

– Фу, ти чорт… А ви ж як сюди попали?

– Ось, як бачите… (і тут же не обійшлось без «істинно» московського привіту) На сім років!

– Мало! Я вас розстріляв би!

– Йосипе Йосиповичу, не маєте завіщо… Дайте покурить! – І я віддав усю махорку своєму колишньому слідчому.

Перед самим від'їздом у відпустку в театрі зайшли кардинальні зміни. Нове начальство, яке після ліквідації Якова Мороза мінялося досить часто, заборонило в'язням працювати в тій «культосвітній» установі. Вільнонайманих співробітників було замало, щоб виключно їхніми силами можна було вести весь багатожанровий репертуар, який тут уже мав свою традицію і без якого трудно було існувати театрові. Населення столиці Ухт-Печлаґа доволі збільшилось і трудно було його позбавити цієї розвагової інституції, тому нова «мітла» розв'язала проблему таким способом, що наказала заанґажувати акторів на московській «біржі праці». Хоч як голосно трубілось про те, що безробіття в радянській країні не існує, проте відомо всім, що в кожному місті при спілці робітників мистецтв був спеціяльний відділ безробітних співробітників театру, де можна було комплектувати цілі трупи для провінції СРСР. Директорові театру, яким у той час була жінка одного із співробітників ҐУЛаґа (головне управління концтаборами), було доручено набрати таких вільнонайманих слуг Мельпомени на московській біржі безробітних акторів. Актори, які покінчили свої реченці заслання, могли залишитись на своїх місцях, їм навіть «недвозначно» це рекомендувалось. Я порадив дирекції, щоб і на посаду мистецького керівника теж запросити кваліфікованого режисера, бо я не певний, чи дам собі раду з людьми, які не нюхали концтабірних порохів, та і не відомо, чи вони самі захочуть мати діло з колишнім в'язнем. Тому буде зовсім правильно, коли мистецьким керівником буде теж нова людина. Своєю пропозицією я хотів провірити, чи можливо мені вже потроху збиратися в дорогу з цього понурого краю, і, з другого боку, мене зовсім не манила робота з московськими акторами з «біржі праці». Я знав, що з ними знайти спільну мистецьку мову буде справою нелегкою та й нецікавою. Начальство лишило це питання відкритим аж до часу, коли повернемося з відпустки і коли буде ясна картина з новим складом акторів, яких пощастить привезти з Москви. Моя дружина, їдучи зі мною у відпустку, вперше мала змогу переконатись, яка приємність подорожувати з людиною, що обдарована «вовчим білетом», тобто пашпортом із спеціяльною поміткою РНК «Видано на основі постанови Ради Народніх Комісарів 1934 р…» В Москві хотілось побувати на виставах декількох провідних театрів, щоб познайомитись з останніми новинами Завадського, Сімонова та Попова, який у тому часі пішов був у моду. Щоб зупинитись там на кілька днів, довелось ризикувати і тим обмеженим пашпортом, і новим арештом. Залишивши клунки на станції, цілими днями ми вештались по чужому, непривітному місті, щоб увечері просидіти в театрі і після вистави прокуняти на вокзалі, симулюючи чекання найближчого поїзду… Так заспокоюючи свою театральну жагу, ми продивились режисерські новинки і подались до Харкова, щоб виконати прохання Остапа Вишні і чимскоріше доручити листа синові Павла Михайловича В'ячкові і сестрі письменника. Переночувавши нелеґально дві ночі у колишніх добрих приятелів, і після полагодження тих делікатних завдань, подались ми з дружиною до спасенних Черкас, під опіку дніпрових плавнів у лугах, щоб там спокійно подихати рідним повітрям, далеко від невсипущих очей «тайних сотрудників».

Хатина тестя скривалася в дідівському яблуневому садку, на кінці міста, біля цукрового заводу, над «старим» берегом Дніпра. Колись, ще за дитинства дружини, головне русло Дніпра текло біля самого порога батьківської хати, вона й сьогодні пам'ятає ще той час, коли з вікон придивлялася за пароплавами, які тягли за собою вантажені