Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Не довелось спокійно використати гарантовану радянською конституцією відпустку. Недовго поталанило вигріватись на непорочних дніпрових пісках, під ласкавим українським сонцем.

Одного дня, в полудневу пору, коли ми під пекучим промінням зачитувались майстерною комедією Лопе де Веґа, до нас донеслись людські голоси, що в тому місці не траплялось; у нашому напрямі спішив батько дружини в товаристві двох громадян з портфелями в руках. Супутники тестя були в цивільному одязі, однак це нас ні трохи не заспокоювало, нам чомусь здалось, що в кращому випадку одного з нас доведеться відправляти туди, де козам роги правлять. Про себе я не думав, бо давно вже звик був до думки, що кожний мій день на волі – це Богом дарований, але найневиносиміші дні для мене були в часах, коли дружина сиділа в харківській тюрмі. Повторення такої можливости я боявся більше всякого іншого нещастя.

Нашвидкуруч ми переодяглися і пішли назустріч непрошеним гостям. Батько пояснив, що ті «товариші» попросили помогти розшукати нас, бо вони не сподівались, що ми скоро повернемось із пляжу, а в них небагато часу на чекання. Носії портфелів представились, як співробітники черкаського Обласного театру ім. Т. Шевченка. Після чемних і навіть щирих запевнень у пошані до нас, вони заявили, що прийшли не тільки привітати колишніх акторів «Березоля», але вони є уповноважені для переговорів із нами про майбутню нашу працю в черкаському театрі. Хоч перша наша тривога виявилась даремною, проте ця несподівана заява здалася неменше підозрілою.

У садку, під старою яблунею, за тарілкою борщу, звареного на дніпровому сомі, керівники черкаського театру (один голова місцевого професійного комітету, а другий адміністративний директор) заговорили про те, що їх привело до нас: їхній театр залишився без мистецького керівника, і тому вони звернулись до обласного відділу управління театрами за кандидатом на ту посаду. У Києві в управлінні заявили, що в Черкасах перебуває у свого батька Добровольська з чоловіком, Гірняком, які приїхали у відпустку з далекої Півночі. Театральне управління не бачить жадних перешкод, щоб запропонувати Гірнякові посаду мистецького керівника, а Добровольській акторську працю в черкаському театрі, бо це місто не належить до ограничених місцевостей для колишніх репресованих осіб. Тому то голова обласного управління театрами Корнієнко доручив директорові привезти Гірняка до Києва на переговори у тій справі з обласним відділом управління театрами.

Під час тієї дружньої розмови мене все настирливіше переслідувало підозріння, що кругом мене знову розмотуються неводи, якими затягнуть туди, куди не хотілось…. Подорожі до Києва я чомусь боявся, як вогню. Я попробував рятуватися від неї тим, що мій «вовчий білет» не годиться для поїздок у столицю України; на це мені резонно заявили, що там не конче треба буде прописуватись у міліції, бо того самого дня ми повернемось до Черкас і не будемо там ночувати, а переїзди через ограничені місцевості не переслідуються. В майбутньому справу легалізації театр бере на себе, і директор переконаний, що ніяких клопотів у тій справі не буде. Доливаючи гостям чарки, я напружено думав над тим, як би то врятуватися від них і від тієї подорожі у Київ, бо я був певний, що звідтіль до Черкас я не повернусь. Здавалося, що спасіння було лиш в одному, за всяку ціну, чимскоріше позбутися непроханих гостей і якнайскоріше змотати вудочки та найближчим поїздом тікати назад до Чіб'ю. Співбесідники ніяк не відставали, вони вперто запрошували разом із ними вечірнім пароплавом виїхати до Києва, однак мені таки пощастило чортівськими аргументами змусити їх їхати без мене. Я приобіцяв зустріти їх наступного дня в умовленому часі, в обласному управлінні. Не пам'ятаю, чи моя аргументація, чи моя настирливість переконали гостей пристати на мою пропозицію. Вони, ще трохи поговоривши про райдужні перспективи нашої спільної з ними праці, попрощались і пішли готуватися в дорогу дніпровим шляхом. Мене чекала подорож нічним поїздом.

Пригадую, як ще в дитинстві, пізньої ночі, мати винесла мене і молодшого брата Володимира в сад; ми з просоння побачили пожежу: горіла сусідська клуня. Люди в паніці рятували свої пожитки, кричали, бігали з відрами до криниць, – навкруги плач дітей, вереск домашньої тварини всякої породи, а батько наш з переляку зірвав із стінки свого ремінця для гострення бритви і бігав з ним довкола нашого двора, думаючи, що все з хати врятував від вогню, який загрожував і нашому домові. Отакий панічний стан огорнув і мене в час візити несподіваних гостей; я ніяк не міг позбутися впертої думки, що це не театральні діячі, а спеціяльні виконавці особливих завдань усім громадянам СРСР відомої установи. Не до театру вони прийшли мене запрошувати… ось тільки невідомо, пощо вся та комедія, колись це простіше виконувалось! У вирі суперечливих думок та хаотичних прогноз мені здалось, що ми зробили непоправну помилку, приїхавши на відпочинок у Черкаси. Театральна влада, напевно, прийняла це, як нашу безтактну вилазку, якою ми спричинили між акторською братією зайві балачки та небажані ферменти призабутих давніх подій. Я, мов у гарячці, став умовляти дружину негайно збирати речі та втікати назад до Чіб'ю.

У гарячих життьових колізіях жінки відзначаються спокійнішою та зрілішою розсудливістю за чоловіків. Дружині невеликого труду коштувало переконати мене, що така негайна наша втеча з України не врятує нас від НКВД. І в Чіб'ю воно нас дожене, коли вже рішено знову нам сісти за ґрати. І довелося мені таки поїхати нічним поїздом у Київ.

Уперше після заслання я прибув у столицю України. Київ тільки що проснувся з глибокого сну і готувався до денних клопотів і метушні. Турбувати когось із давніх друзів несподіваною візитою було незручно, тому я вирішив пройтися по бульварі Шевченка і завчасу розшукати обласне управління театрами, де мала відбутися моя зустріч з офіційною владою після 8-ми років перебування за Полярним колом. Не доходячи до Хрещатика, з лівого боку бульвару Шевченка, в колишній резиденції цукрового магната Терещенка розмістилась канцелярія цього театрального Олімпу. Крізь відчинені вікна неслись голоси прислужного персоналу, який прибирав і приготовляв установу до урядування. Вже навіть застукали ранні друкарські машинки і защебетали пискливі голоси друкарок та секретарок, проте життя ще тільки починалось.

Мене знову огорнув панічний неспокій і наплили чорні підозри, мені трудно було позбутися настирливої думки, що це я сам добровільно лізу в безодню… Зустріч з учорашніми гістьми була назначена на 11