Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

годину, отже ще понад три години часу маю у своєму розпорядженні. А що, якби оце зараз махнути на Поділ та піймати найближчого пароплава й майнути у Черкаси, хай уже там діється Божа воля! І я в одну мить опинився на Хрещатику, а там і не оглянувся, як уже й пристань стала перед очима. Біля білетної каси тьма людей, найближчий пароплав піде о 1-ій год. Ще доволі часу. Щоб промочити чаєм пересохле горло, зайшов у буфет, і не думаючи, замість чаю – замовив 100 грам і соленого огірка… Після такого роду сніданку панічний страх перед поновним арештом став переходити у спокійну розсудливість, і в жилах запульсувала відважніша кров. Втеча з півдороги показалась жалюгідним боягузтвом, і я став відважніше глядіти майбутньому в очі… Ні, не тікати, а сміло піти до Корнієнка і пронюхати, чим запахло у повітрі, постаратись збагнути, яка це затіялась кругом мене гра.

На бульварі Шевченка, біля входу до обласного відділу управління мистецтв я зустрів одного директора, а його вчорашнього товариша не було, він до Києва не приїхав. Голова управління, як видно, вже нас чекав. Корнієнко здався приємним співбесідником, із його мови було ясно, що моя епопея була йому добре відомою, ба навіть і чіб'юські обставини моєї праці в концтабірному театрі не були для нього секретом. В основному розмова попливла про технічний та матеріяльний бік нашого переїзду на Україну і про мої майбутні завдання мистецького керівника черкаського колгоспного театру.

Під час тієї розмови я сидів проти вікна і мимоволі спостерігав прохожих біля будинку. Не пройшло й десяти хвилин нашій співбесіді, коли мій зір догледів синю з червоними берегами енкаведівську шапку, яка просунулась повз вікна кабінету начальника. Синя шапка вмить спаралізувала мою мову і голос застряг у горлі. Секретарка схвильовано повідомила про прихід представника НКВД… З начальника відділу мистецтв в одну хвилину злиняв начальницький фасон і він знітився, перепрошуючи, що, на жаль, мусить перервати розмову задля тієї візити, і безцеремонно попросив нас вийти на хвилину в сусідню кімнату. Мені цього повторяти не було потреби. Як облитий окропом, я схопився з місця і, не зупиняючись у вказаній кімнаті, вискочив прямо на вулицю.

Черкаський директор опинився рядом зі мною, я за всяку ціну рішив відв'язатися від нього і почав його переконувати, що мені нічого вертатись до Корнієнка, бо формальності вважаю вже полагодженими і тому прошу його самому залишитись у комітеті та закінчити справу без моєї участи. Співбесідник був іншої думки. Він доказував, що переговори ще не закінчені, і мені ніяк не можна, не попрощавшись з Корнієнком, покинути комітет. Та впертість директора ще більше скріплювала мої підозріння в тому, що мене заманено в пастку і що викликано до Києва для того, щоб тут же в комітеті арештувати… аджеж і енкаведист уже прийшов закінчити всю оту комедію!.. І тут же пам'ять стала мережити численні подібні випадки, якими кишіла вся есесерія: викличуть раба Божого до столиці у центральну установу для ділових та фахових розмов, а там у розкішних комісарських кабінетах уже чекають сталінські «орли» на свої жертви, як шуліки на падаль у степу. Навіть членів Політбюра, у присутності Сталіна, під час засідань того найвищого ареопагу хапали за шиворот та за ноги і «викидали на смітник революції»… Що ж тоді говорити про смертників, які проти течії попливли каламутити своєю присутністю спокій будівників соцреалістичної культури.

Чим більше я намагався вислизнути з рук мого співбесідника і втекти від тієї мишолапки, тим нагальніше його арґументи припирали мене до стінки колишньої палати Терещенка. Цей двобій продовжувався, аж поки секретарка не вибігла за нами на вулицю і покликала знову в кабінет начальства.

Корнієнко сидів за своїм столом, з добродушною усмішкою на обличчі. Енкаведиста як корова язиком злизала, куди він дівся, якими дверима вийшов – годі було догледіти. Для чого була перервана наша візита – один Господь міг би пояснити. Начальник чемно вибачився за те, що мусів перервати нашу розмову, але, мовляв, ми самі повинні знати, що бувають обставини «від нас незалежні». Все, про що далі говорилось, мене вже не діймало; моїм єдиним бажанням було: чимскоріше кінчити ту комедію і вирватись на вулицю, а там уже поминай, як звали… Більше не заманите на «соняшну Україну», назад до спасенного Чіб'ю, там є хоч з ким душу одвести, порадитись, добрим та щирим словом перекинутись. А тут на кожному кроці дивись, бо не знати, хто друг, а хто недруг. Колишнім товаришам при зустрічі трудно було рішитись, на яку стати, голос їм застрявав у горлі, очі заволікались більмом переляку і бігали кругом, шукаючи дошки порятунку від такої, хай йому грець, небезпечної та неприємної «товариської несподіванки»!..

Корнієнка мені вдалось переконати в тому, що я, рахуючись на праці в Ухт-Печлаґу, повинен поїхати туди полагодити всі формальності з місцевою театральною адміністрацією, і тільки після того вернутись до Черкас і приступити до праці в тамошньому театрі. Для облегшення такої процедури в Чіб'ю, обласний відділ мистецтв у Києві зобов'язується вислати мені туди офіційне запрошення на працю і гроші на покриття видатків, зв'язаних із переїздом родини.

На тому Корнієнко пустив мене «у свояси».

Я думав, що після закінчення тих переговорів мій черкаський супутник залишить мене в спокої і я зможу сам із своїми думами та підозріннями вернутись під стріху тестя. Однак, чемний директор обласного театру не відступав і кроку від мене, заявляючи, що вертається разом зі мною, щоб по дорозі мати нагоду як слід ввести мене у курс справ та проблем, які чекають мене на майбутній праці. Його настирливість знову стала доливати олії у вогонь.

Другу половину дня треба було десь перебути, чекаючи вечірнього пароплава. Щоб оминути випадкової зустрічі і не викликати зайвих роздумів про мою появу у Києві, я завів свого товариша подорожі у затишний куток харчівні біля пристані, під горою св. Володимира. Мій співбесідник був років за десять молодший за мене. Він закінчив театральну школу в Харкові, працював там же в «Театрі революції» під керівництвом В. Василька, колишнього молодотеатрівця і учня Леся Курбаса, а тепер ось опинився директором черкаського театру і ще й виконує обов'язки «парторга». За обідом він розговорився про те, що колись був він поклонником мого акторського хисту, і доволі яскраво описував стан і настрій по українських театрах, який панував після ліквідації Леся Курбаса і усунення мене з «Березоля». Тому, що в його мові звучали нотки щирости, я запитав його, хто є ініціятором покликання мене до співпраці в черкаському театрі? Аджеж він мусить знати, яке є офіційне наставления до колишніх репресованих людей і які небезпеки несуть ті люди установам, що приймають їх на працю. Адже було багато випадків, коли притягали до відповідальности керівників тих установ, що приймали на