Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Мій давній поклонник підтвердив, що ініціятива притягнення мене до театру в Черкасах вийшла з Головного управління в справах мистецтв. Голова управління Компанієць, знаючи, що Гірнякові пашпорт не дозволяє на перебування в центральних містах, уповноважив начальника обласного відділу Корнієнка прийняти колишнього «зека»[21] на посаду мистецького керівника театру в Черкасах. Тому, що черкаський театр належить до четвертого пояса, а Гірняк за своєю кваліфікацією є актором першого пояса, тому Головне управління надає право дирекції театру виплачувати йому платню по першій категорії, бо немає підстав для його дискваліфікації. В тому напрямі Головне управління доручає черкаському театрові ввести поправки у своєму бюджеті.

Ті рожеві малювання нашого майбутнього, які мій співбесідник так яскраво мережив, ще більше підтверджували, що кругом мене затіяна якась далекосяжна гра. Комусь, як видно, я потрібний для якоїсь маніпуляції, бож ніяк не можна повірити, щоб ні з того ні з сього змінився курс політики до людей, які повертались із концентраційних таборів. Тавро, яке вони несли, було незмите. Рано чи пізно, їх знову тягли то на всякі реєстрації, то на нові переслухання, а гірш усього було те, що на праці вони почувалися, як загнані собаки, де всякий міг помітувати ними, як непотрібним попелом. Цей солов'їний спів огортав мене ще більшим жахом загадкових небезпек, які снувались навколо мене. Всю ніч, їдучи по Дніпру, я зважував ту ситуацію, що так несподівано налягла на нас з дружиною, і остаточно прийшов до висновку, що нам неодмінно треба чимскоріше їхати до Чіб'ю, не чекаючи й кінця відпустки. Єдиною людиною, з якою можна було говорити без усяких застережень, був Остап Вишня. Йому можна було довірити найтаємніші думи. Його слово поради було щирим, і правдивим, і мудрим. Тільки з ним можна було обговорити і розплутати той складний вузол, що так несподівано зав'язався довкола нас. Його інтуїція не раз вгадувала і ставила єдино правильну діяґнозу.

Цього разу дружина погодилась зі мною, що з Чіб'ю буде легше і холоднокровніше слідити за подіями на батьківщині, і тому, не гаючись, ми помандрували у володіння Ухт-Печорського концтабору, не чекаючи, поки повезуть нас на державний кошт.

З жалем і тугою покидали ми Черкаси і гарячі піски на березі Дніпра, не догрівшись під ласкавим сонцем батьківщини. Десять днів мандрували, поки дібрались до Чіб'ю, де на нас чекала сенсаційна новина: – радянська армія перейшла Збруч і зайняла Львів, щоб подати руку помочі братам Західньої України… Ну що ж, руку помочі вони осягнули, а тепер їм залишилось уже самим ноги протягнути! Таким дотепом доповнювалась ця нова вістка.

Це сталося так несподівано, що годі було правильно оцінити значення і вагу тієї події. Ні преса, ні інші джерела інформації не подавали жадного звуку про таку можливість і такі пляни радянської влади. Найпроникливіші коментатори не передбачали такого стрибка сталінської політики. Роздумуючи над тією ситуацією, довелось з певним заспокоєнням ствердити, що наш поспішний виїзд з України назад у Чіб'ю був винятково передбачливий і своєчасний. І цього разу інтуїція повела по певній стежці. Те, що раніше викликало сумніви і підозріння, тепер стало певним і зрозумілим… Ось де причина такої прихильної та співчутливої зустрічі в обласному управлінні мистецтв, ось чому так запопадливо керівництво обходило перепони, щоб тільки обминути всякі формальні каверзи на шляху нашого оформлення на працю у театрі в Україні!.. В кузні політичних маневрів кували всяку зброю і передбачали всякі заходи далекойдучого наступу. Новоокуповані території заселені людьми, яких слід повільно й обережно приводити до того стану, до якого вже привикло стероризоване населення України. Тактика відступу для підготови рішучого наступу вже була давно успішно перевіреною, і тому тепер ішлося тільки про підготову відповідних кадрів для такої стратегії. А для цієї «благородної мети» чому не використати недобитків і не показати, що радянська влада – не така то вже зла, що вона всепрощаюча, що ось яких злочинців буржуазних націоналістів терпить і толерує. Чому б такого експоната з концтабору не повести на аркані та не показати наївним галичанам, як доказ гуманізму та толеранції?! Люди українського Заходу пильно стежили за подіями над Дніпром і зачували з джерел другої руки про методи московського насилля, тому то тепер вони повинні з першої руки дістати докази зовсім відмінних фактів, фактів дружности старшого брата до віками поневоленої гілки слов'янського племени. І для такої нагоди, чому не поводити на більшовицькій мотузці недостріляного курбасівця? Це не важно, що по самому Курбасові вже й слід простиг. Окупанти України ніколи не позичали очей у сірка. Межі між правдою і брехнею давно переорані жовтневою революцією, і тут нічого і ні з ким церемонитись. Ті міркування ще скріплювались особистими обставинами, які підтримували рацію нашої втечі у Чіб'ю: безпосередній зв'язок з моєю численною родиною в Галичині був перерваний з кінцем 1928 року. Після моєї другої подорожі до Німеччини, через Тернопіль та Львів, склались обставини, в яких і мені в Україні і моїм братам під польською окупацією цензори безпардонно стали господарити в наших листах; тому то нам, без взаємного порозуміння, довелось припинити доволі жваву кореспонденцію, а вже в тридцяті роки – особливо з часів розгрому «Березоля» і мого заслання – нічого було й думати про контакти з усякою закордонною націоналістичною контрреволюцією. Але серед обставин «возз'єднання земель» ситуація могла різко змінитися: я, всупереч власному бажанню, міг стати знаряддям усяких маніпуляцій та спекуляцій, ба навіть і шантажу моєї родини, яка ще не мала змоги покуштувати плодів московсько-більшовицького режиму. Тому то наше рішення на «добровільне» перебування за Полярним колом, подалі від зрадливого світу, знову мені здалося єдиноправильним кроком, на який можна було в таких обставинах рішитись. Родина напевно не знала, що скоїлось зі мною, куди я подівся, я довгий час відмовчувався, а при новій ситуації й поготів рішив не нав'язувати контактів до того часу, поки події не розгорнуться і не стане яснішим, з якими намірами запляновано московську інвазію на український Захід.

У Чіб'ю на нас уже чекав телеграфічний переказ «підйомних» грошей на поворотну дорогу, а лагерна управа отримала офіційне прохання від комісаріяту у справах мистецтв у Києві – про звільнення з праці Гірняка та Добровольської і скерування їх до театру в Черкасах.

Тим часом дирекція чіб'юського театру вже встигла привезти групу акторів з московської біржі, серед них знайшовся й режисер, який мав замінити мене на становищі мистецького керівника. Ще до нашого приїзду він встиг розплянувати поставу п'єси, якою повинен був розпочатись новий театральний сезон. Новий керівник на самому початку своєї діяльности зумів насторожити проти себе керівників табору та театру. Його професійна непідготованість і невміння співпрацювати з ансамблем зразу приневолили керівників звернутись до мене з пропозицією повернути до своїх попередніх обов'язків