Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

і знову взяти провід театру у свої руки. Дирекція, яка перед відпусткою обіцяла мені, що не буде в майбутньому сезоні мене обтяжувати тими обов'язками, тепер просила знову ті функції далі виконувати, бо цього вимагали непередбачені обставини: заступник виявився непідходящий, ансамбль акторів вільнонайманих був надміру коштовний, тому негайно треба було розбудувати виробничий плян праці так, щоб можна було покрити всі витрати на утримання такого колективу. Справа ускладнялася ще тим, що, за новими наказами з Москви, вся праця театру мусіла бути побудована на обслузі тільки вільнонайманого персоналу ҐУЛаґа, якого з кожним днем усе більше громадилось у тому центрі північних концтаборів. Бюджет театру, хоч і покривався дотацією управління Ухт-Печлаґа, проте тепер велика частина його мусіла базуватися на касових прибутках з продажу квитків. Театр у великій частині своєї матеріяльної бази мав бути самовистачальний. Це значило, що мистецька продукція, тобто репертуар і його якість, мусіли бути на такій висоті, що ґарантувала б зацікавлення глядачів. Таку задачу треба було виконати мистецькому керівникові, обов'язки якого ще на один сезон я мав би взяти на себе. Тим, хто обізнаний з методами адміністрування концтабірного начальства, відомо, що всякі подібні пропозиції не рекомендується легковажити, а тим більше відкидати, бо влада володіє багатьма засобами, якими може переконати кожного смертного в тому, що така пропозиція є ласкою і виявом особливої уваги.

Цього разу я вхопився за ту пропозицію руками і ногами; вона виручала мене з клопітливого положення. Ми виїхали з України, твердо рішивши туди покищо не вертатись. Це рішення ще підсилювала інвазія в Галичину. Але треба було якимсь способом, тактовно відмовитись від умови з театром у Черкасах і від договору з комітетом у Києві. Я ніяк не знаходив арґументів та причин, які помогли б ту проблему розв'язати, не викликуючи зайвих підозрінь серед театральних кругів в Україні. Пропозиція Ухт-Печлаґа і театру в Чіб'ю була для мене дошкою рятунку, бо всю проблему дальших переговорів з Києвом узяв на себе Ухт-Печлаґ, який повідомив комітет у справах мистецтв, що Гірняк залишається ще на один рік на праці мистецького керівника театру в Чіб'ю. Мені залишалось тільки звернути «підйомні» гроші і подякувати за турботи дирекції театру в Черкасах.

Обставини в Чіб'ю, які ми застали після нашого повернення з відпустки, були зовсім інші від тих, серед яких мені доводилося перебувати попередні роки. Післяєжовські часи, хоч і принесли деякі полегші для в'язнів у побутовому житті, однак ізоляція вільнонайманого персоналу була більш загострена і їхні зв'язки з позалагерниками були дуже обмежені. Кожний найменший контакт карався дуже гостро і обом сторонам грозив великими неприємностями. Хоч мені пощастило першого ж дня подати вістку Остапові Вишні про своє повернення з України, проте, при нових режимових загостреннях, ніяк не можна було наладнати особистої зустрічі. А поговорити з ним було про що, і його порада в той час мені була потрібна, як рідко коли. Межові рішення розв'язувати доводилось самому – без помочі друга, який у таких випадках відзначався своїм гострим зором і тонким відчуттям дійсности. Ще ніколи мені не було так конечне його слово поради, як у той час. На жаль, наш посередній зв'язок наступив тоді, коли всі мої рішення були вже завершені.

Хоч акторський склад в основному був скомплектований із вільнонайманих, однак оркестра театру не могла обійтися без музикантів-в'язнів, яких приводили під конвоєм на проби та вистави з ізоляторів. Декілька визначних інструменталістів перебувало на цегельні, в якій коротав свій вік Остап Вишня. Кожного дня музиканти приходили під охороною строгих наглядачів і до пізньої ночі перебували у приміщенні театру. Один із таких підконвойних був листоношею між Павлом Михайловичем і мною. Кожного дня, під самим носом «гулагівських церберів», старанно приховані в музичному інструменті дрібні листи курсували з цегельні до театру і з театру на цегельню. Надії на те, щоб можна було, як колись, мені особисто попасти туди з групою акторів уже не передбачалось, тому то всі інформації про родинні справи Павла Михайловича і про те, що діялось на батьківщині та про ті наші пригоди, які знову заставили нас поспішно повернутися до Чіб'ю – про те все доводилось кожного дня писати і чекати на відповіді. В одній своїй черговій записці я повідомив про деякі заходи, які помогли б мені пробратися до його ізолятора і особисто обговорити те, про що не можна писати, навіть при найстрогіших ґарантіях конспірації. Павло Михайлович негайно попросив мене занехаяти цю затію, яка, на його думку, була дуже ризикованою і могла мені принести великі і непоправні клопоти. Він писав, що про себе не думає, бо йому вже нічим ризикувати, але мої обставини вимагають обачности та розсудливости. Зваживши й ті труднощі, які треба було побороти, коли доводилось його влаштовувати на працю санітара, я теж побачив небезпеки, які нависли б і над ним із-за кожного нерозважливого кроку. Тому довелось послухати поради друга і відмовитись від ризикованої візити ізолятора.

Нашу постанову не вертатись в Україну і один рік добровільно перебути у Чіб'ю Остап Вишня не тільки схвалював, але й уважав єдиноправильним рішенням. Він теж уважав, що ті заманливі горизонти та принадні перспективи, якими нас заманювали, були дуже ілюзорні і підозрілі… У минулому було багато випадків, коли так ні з того ні з сього міняли гнів на милість до колишнього репресованого, але дуже скоро виявлялось, що це було неспроста. Така переміна у ставленні до опальної людини свідчила, що навколо неї громадяться нові небезпеки, що збираються темні тучі і повені, які понесуть вибранця своїми хвилями у нові небезпечні крутежі. Москва й її підручні ніколи не проявляли великодушности та людяности безкорисно. Коли вони вже рішались на таку поведінку, то не без розрахунку точного і певного виграшу у свою користь. Остап Вишня теж схилявся до думки, що переді мною стелилась кар'єра пішака на брудній московсько-більшовицькій шахівниці. Така перспектива ще чіткіше проявлялась на тлі останніх подій, зв'язаних з окупацією Галичини і майбутнім, яке чекало тамошніх людей, ще не обізнаних з методами московського господарювання.

У пресі та з радіоголосників лунали радісні вигуки братів визволених із вікової австрійської та польської неволі, однак ми за Полярним колом уже були добре вишколені й уміли точно вичитувати між стрічками та своїм слухом уловлювати фальцетно-фальшиві тони інтонацій «братів-визволителів». На результати цього визвольного походу на Галичину недовго довелось чекати… По вимощеній наддніпрянцями воркутській дорозі стали прибувати нові поповнення «ентузіястів соціялістичного будівництва», не тільки наддністрянці, але й поляки та жиди і, на диво, першими стали появлятися носії членських білетів комуністичної партії. По дорозі московські конвоїри помагали їм знайомитись із генеральною лінією партії та засвоювати основи ленінізму та сталінізму. При цій нагоді вони мали змогу знівелювати й свої старі національні розбіжності. Наступними транспортами, за членами