Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

комінтерну, стали прибувати представники правих та всяких несуголосних із компартією організацій і різношерстої «гнилої інтелігенції», якій не було місця у новоздобутій пролетарською диктатурою країні. Транспорти новоприбулих проходили через сусідні з Чіб'ю лагери, там їх на скору руку переформовували і відправляли на Воркуту та на острів Північного океану Вайґач, який арештанти називали пекельним дном. До громадян новоздобутих областей не було доступу. Навіть їхні конвоїри не мали змоги стрічатися із старожилами Ухт-Печлаґа. Вони разом із своїми підопічними були ізольовані від усього світу. Одна думка, що там серед тих нових рабів московської імперії можуть бути земляки, рідні – затруювала життя, відбирала волю та енергію до боротьби за існування.

Записки Остапа Вишні свідчили про його тяжкий психічний стан; від них віяло песимізмом, безнадією та резиґнацією. Його добивала мовчанка найближчих людей, і це ще більше робило його невідпорним на хронічну хворобу шлунку, яка мучила письменника ще з давніх років. Люди, що з ним стрічалися кожного дня, підтверджували ту духову кризу і тяжкий фізичний стан, в якому був один із найбільш життєрадісних і найпопулярніших письменників України.

весна – вересень 1940 р.

Праця в театрі теж не клеїлась; акторський ансамбль, привезений із московської біржі безробітних театральних невдах, був непридатний для того завдання, яке театр повинен був виконати. Професійні штампи російської театральної провінції, які привезли з собою новоприбулі, паралізували всяку ініціятиву та охоту до праці. Після кількох місяців зусиль, я прийшов до переконання, що дальше копирсання в тому провінційному трясовинні недоцільне, і старався сяк-так зв'язувати кінці в один вузол, щоб хоч з бідою наполовину перетривати до кінця сезону. Мушу признатися, що й мікроб привезений з дніпрового лугу глибоко пустив коріння під серцем і каламутив спокій душі. Павло Михайлович знав про нові обставини моєї праці не тільки з моїх листів. Кур'єри, послугами яких ми користались, інформували його про все життя і події, які відбувалися поза дротами цегельні. Він перший став підшіптувати нам думки про шукання виходу з дотеперішнього нашого притулку. Безсонні ночі проходили над розв'язкою тієї проблеми, поки уявний шум дніпрових хвиль не насилав сон забуття. Окупація Галичини затягалась, війна на Заході набирала щораз більших маштабів, люди, як люди, привикали до життя на вулкані і перестали прислухатися до клекоту внутрішніх вибухових сил. Все загрозливе, незвичне ставало буденним і тільки інстинкт самозбереження час-до-часу підшіптував шляхи, якими, здавалось, можна оминути засідки та небезпеки. Навіть довга полярна зима, перекотившись через свою березневу пургу, стала слабнути під проміннями весняного сонця.

Навесні 1940 року знову нагрянула зміна керівництва Ухт-Печлаґа. Третій із черги, після Якова Мороза, володар безмежного північного концтабору прибув, як видно, із спеціяльними інструкціями та завданнями; вся його увага була зосереджена на будову воркутської залізниці та добуванні вугілля і нафти. Всі інші проблеми його не турбували і не цікавили. Дирекція театру, з наказу згори, заявила, що наступного сезону договори з вільнонайманими співробітниками не будуть продовжені. Ця заява дала змогу всім нам подумати над тим, де шукати місця притулку колишнім в'язням і теперішнім носіям «вовчих білетів».

Я понадіявся на те, що театр у Черкасах уже заповнив вакантне місце режисера, яке було мені запропоноване, і тому я зможу спокійно заякоритися на батьківщині дружини і з тієї бази почати самостійно, без сторонньої опіки, шукати місця постійного пристановища. На ту тему завелась у нас з Павлом Михайловичем інтенсивна переписка. Ми усвідомлювали, що врешті наступає час нашої розлуки, що хто зна, чи ми ще коли в житті зустрінемось. Аджеж перед ним ще довгих три роки концтабірного життя, а його організм ледве поборює нелюдські умови ізолятора. Однак обставини сильніші за нас, і ми мусимо підкоритись долі. Павло Михайлович писав, що наш від'їзд із Чіб'ю є для нього неоплатною втратою, бо останній промінь побратимства у північній ночі погасає, і перед ним стелиться шлях темної, самітньої невідомости майбутнього. Втамовуючи цей власний біль, він якнайсердечніше брав участь в обговореннях наших плянів. Його поради були мудрі, щирі, не тільки дружні, а й батьківські.

Ми не могли виїхати із Ухт-Печорського табору, не попрощавшись з Остапом Вишнею особисто. Ми за всяку ціну мусіли зустрітися, обнятись востаннє як брати. Цього разу Павло Михайлович не тільки не заперечував. Він просив прикласти всіх старань, щоб така зустріч відбулася, бо він без посередників хоче нам передати дуже важливе доручення, від якого, як писав, залежить його майбутнє.

Виконуючи функції санітара, Павло Михайлович мав змогу в кожному часі заходити в усі бараки ізолятора. Деякі з них прилягали до самої дротяної загороди, яка оберігала ізолятор. В умовленому дні і часі Добровольська і я пішли в напрямі цегельні, в ліс на прохід. Оберігаючись, по змозі від зайвих зустрічей, ми наблизились до табору в тому куті, де найближче від огорожі був один із бараків. Там появився й Остап Вишня. В одну мить ми кинулись до загороди, через дроти протягнули руки. Павло Михайлович, цілуючи нас, передав мені два листи в синіх ковертах. У гарячому поспіху він просив вкинути одного листа в поштову скриньку в Москві, а другого передати особисто Максимові Тадеєвичу Рильському в Києві з проханням, щоб він, у свою чергу, особисто передав голові Верховної Ради УРСР Гречусі.

Це все тривало не хвилини – секунди. Відскочивши від загороди, ми ще раз оглянулись і побачили Павла Михайловича, який зі сльозами в очах стояв на тому самому місці, – а його рука у повітрі благословила хрестом нас на далеку і нову путь.

серпень 1940 р.

В обох конвертах, що їх Остап Вишня просунув крізь дротяну огорожу, був один і той же лист, – перший адресований Йосипові Сталінові у московський Кремль, другий, копія першого, голові Верховної Ради УРСР Гречусі. Передаючи ті коверти, Павло Михайлович попередив мене, що з Максимом Рильським я можу говорити одверто, без жадних конспіративних застережень, і просити його особисто передати копію адресатові. Два тугі сині коверти, як «доказовий матеріял» недозволеного контакту і підозрілої затії, примушували нас чимскоріше відійти від небезпечної загороди і в лісній гущавині замести сліди нашої прощальної зустрічі.

Це була одна з тих хвилин, які залишають сліди на все життя. Ми були свідомі того, що це остання зустріч, остання наша розмова. Фізичний і моральний стан Остапа Вишні вимагав негайних заходів для полегшення обставин його життя. Довше перебування в тому ізоляторі грозило трагічним кінцем; перед ним стелилась дорога багатьох земляків, які спочили вічним сном у цій вічномерзлій землі. На те останнє доручення Остап Вишня, як видно, покладав великі надії. Він вірив, що особиста участь приятеля у клопотаннях для полегшення долі буде великою запорукою успіху тих посланій, якими були виповнені два сині коверти.

Наступного ранку ми покидали Чіб'ю. Всю ніч