Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

родина докінчувала приготування до подорожі, а я використав цей час на читання «послання» Остапа Вишні до Сталіна. Лист був доволі великий: 36 сторінок формату шкільного зошита. З літературного боку це був чи не найкращий твір письменника. У зовсім новому жанрі. Він відтворив яскраво і дотепно весь перебіг своєї в'язничної епопеї, всі абсурдні обвинувачення, всю виссану з пальця слідчого ҐПУ історію своїх терористичних плянів і підготови атентату на Павла Постишева, за що був засуджений до розстрілу, який замінено на довголітнє поневіряння в ізоляторах. У цьому листі до Сталіна Остап Вишня, мов за останню дошку порятунку, вхопився за післяєжовську хвилеву віддушину, якою Москва замазувала світові очі, а Сталін свої злочини звалював на вірних підручних челядників. Покликуючись на випадки переглядів присудів, якими Ягода і Єжов наповнили незліченні концтабори, Остап Вишня рішив добитися ревізії і своєї справи. Він змалював усю картину свого слідства, в час якого співробітник ҐПУ Ґордон[22] примусив його взяти на себе безглузді обвинувачення. На їх підставі письменника засуджено на моральну смерть. Тепер, коли сама комуністична партія засудила виновників, які незаконними методами доводили підсудних до стану загнаної тварини, він вимагає і йому повернути нормальне життя людини. Лист був цікавий не тільки особистими мотивами письменника, але й аналізою всього національно-культурного процесу того часу і подій, які довели країну і громадян до відчаю. Із характеру і тону листа виходило, що Остап Вишня, доведений до краю, рішив заграти останньою картою. Тому, як видно, він хотів копією листа до уряду УРСР повідомити українських письменників про справжню картину своєї справи і цим заперечити абсурдні вигадки провокативних інформацій, якими радянська преса годувала земляків. Тому то він просив мене передати копію листа до Сталіна Максимові Рильському.

Серпневого дня 1940 року, разом із родиною, покинув я Чіб'ю. Здавалось би, що та хвилина повинна була б радістю залити наші серця, аджеж наспіла хвилина остаточного виїзду з концтабору, де стільки прогайновано дорогоцінного часу і життя… Нарешті стелилась дорога на батьківщину. Та те радісне почування кожного засланця, коли він повертався під рідну стріху, цього разу було приглушене. В Чіб'ю, за колючою загородою, покидав я безпомічного, докраю виснаженого друга, який довгі роки був мені дорадником і братом. Радість виїзду з далекої Півночі була затьмарена і подавлена болем та тугою за Остапом Вишнею.

серпень-вересень 1940 р.

Дорогу з Чіб'ю до Усть-Вима, яку я в 1934 році етапом пішки промандрував за десять днів, цього разу вже залізницею, прокладеною московсько-сталінськими невільниками, проїхали ми одної ночі. Четвертого дня на Київському вокзалі в Москві всунув я в поштову скриньку ориґінал листа Остапа Вишні. На адресі стояло: Йосиф Сталін. Москва – Кремль.

Черкаська хатина біля плавнів Дніпра й на цей раз стала спасенним прибіжищем серед непевних, підступних хвиль, між якими довелось стільки часу мандрувати.

Наші надії виявились нереальними. Ми плянували в Черкасах заякоритись тільки до того часу, поки пощастить десь «подалі від світу», знайти куток, де б можна було спокійно дожити свого віку. Та не так склалось. Черкаський театр сяк-так цілий рік протягнув без керівного режисера і, як тільки почув про наш приїзд, негайно заявив свої права на наші душі. Директор театру Рюмцев кілька разів навідувався до батька Добровольської, щоб засягнути інформації про наші пляни. Коли ж стало відомо, що скоро маємо прибути на батьківщину, він нетерпливо став чекати нашого приїзду. Не встигли ми й оглянутись, як він явився до нас з документами Головного управління театрами про назначения та оформлення нас на працю в Обласному колгоспному театрі ім. Т. Шевченка в Черкасах.

Акторський ансамбль складався з кількох старших представників передреволюційного провінційного побутового театру, які несли на собі весь тягар репертуару, що теж відповідав їхнім навикам та смакам. Їм допомагали півтора десятка акторів молодого покоління, які тільки починали своє театральне життя. Негайно мені доручено приготовити репертуар і акторський склад до республіканської олімпіяди колгоспних театрів, яка мала відбутися наступного року. Провід театру не скривав своїх надій на те, що я виведу їх на всесоюзні змагання. Пірвавши всі мости, які минулого року були ще за мною, тепер я вже, не питавши броду, мусів пускатись у плавання та надіятись тільки на Божу ласку.

вересень 1940 р.

У вересні була скликана всеукраїнська мистецька конференція т. зв. «театрального активу», на яку, як мистецький керівник, я мусів їхати в Київ. Нарада, як передбачалось, мала тривати три-чотири дні. Із своїм пашпортом – «вовчим білетом» – являтися в готелях Києва я не міг. Директор запросив мене до своєї родини на нічліг і таким способом задумав обминути всякі формальності та клопоти із столичною міліцією. Взявши на себе функції опікуна-провідника, він повіз мене у Київ на «творчу нараду мистецьких керівників і директорів державних театрів». А я, розраховуючи на свою щасливу руку, заховав глибоко в кишені листа Остапа Вишні і повіз його до того, на кого автор надіявся, як на «кам'яну гору».

Нарада відбувалася в амфітеатральній залі київської консерваторії. Учасників було коло тисячі представників театру, літератури, образотворчого мистецтва та музичного світу. Після семи років відсутности на Україні оце вперше мені довелось стати віч-на-віч із цілим фронтом колишніх товаришів та перед масою нових людей, яких за моїх часів ще не було видно на суспільно-мистецькій арені. Під час моїх попередніх приїздів з Півночі у Харків при зустрічах із березільцями я не догледжував у колишніх товаришів бентеження, переляку та неспокою в поведінці. Радісна хвиля контакту з колишніми побратимами притьмарювала всякі страхи та підозри, які їх огортали в час перебування в моєму товаристві. Ті їхні внутрішні хвилювання доходили до мене тільки згодом, коли я вже на самоті згадував та холоднокровно аналізував нюанси зустрічі і гутірки. Перша поява моя на такому численному зібранні збентежила багатьох колишніх моїх колеґ з театру… Одні не знали, на яку стати, другі демонстративно одвертались спиною до «розшифрованого фашиста-шпигуна», як свого часу писав про мене Дмитро Грудина в московському театральному журналі, треті просто не помічали чи не пізнавали, четверті здалека кивнули на знак привіту і заклопотано зникали між людьми, щоб, не дай Бог, хтось не застукав їх на гарячому: на зустрічі із зачумленим «курбасівцем». Мені ж нічого не залишалось, як заховатись у кутку залі та слухати ідеологічних настанов режисерів провідних театрів і господарських директив адміністративних керівників. Я теж старався не пізнавати і не попадатись на очі.

У час перерви, в залі відпочинку, куди я зайшов покурити свою люльку і в тютюновому чаді розвіяти враження від «теплої» зустрічі колеґ, не стямився я, як опинився в обіймах сивоголової людини… Не зразу пізнав я Юру Яновського… Сім років тому, в день мого арешту, коли я з ним востаннє бачився