Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

– він ще й знаку не подавав на біле цвітіння. Аж тут – біла, як голуб, з утомленими очима і хворобливо-наболілим обличчям, підстаркувата людина – гаряче пригорнула мене до грудей і пильно та глибоко вдивлялась мені в очі. Не звертаючи уваги на живе зацікавлення сторонніх нашою зустріччю, Юрій Яновський впровадив мене в залю наради і сів рядом зо мною дослухувати промов доповідачів. Після засідання, прощаючись, Яновський просив мене наступного дня прийти обідати до нього і його дружини, березільської актриси Тамари Жевченко. Після полудня, в кулюарах та в залі засідань я став помічати привітніші погляди, люди почали до мене усміхатись, покивувати головами, мовляв – вітай!.. А коли Зоя Гайдай, цілуючи мене, налягла своїм орденом Леніна – ситуація біля мене зовсім змінилася, холод розтаяв, люди стали вітатися так, якби кілька днів тому ми бачились. Підсівся до мене асистент Леся Курбаса, член режисерської лябораторії «Березоля» Іщенко, який колись брав живу участь у закулісних дискусіях і який не скривав свого співчутливого відношення до діяльности свого вчителя. Мене колись і дивувало, як то він уцілів і не поділив своєї долі з нами. Він і тепер не побоявся підійти до мене, щиро привітатись. Виявилось, що він після реорганізації «Березоля» перейшов на кіномистецтво і вже від довшого часу асистує Олександрові Петровичеві Довженкові. Тут же передав мені привіт від свого нового шефа і прохання сьогодні ж прийти до нього. – Олександер Петрович тепер дуже зайнятий, він звільниться коло другої години ночі і о тій годині наказав мені привести вас до його хати.

Сердега Іщенко до пізньої ночі не відставав від мене, о другій годині повів мене на горішню частину столиці, на Липки, де в сусідстві з Микитою Хрущовим жив керівник кінофабрики режисер Довженко. Господаря вдома ще не було, дружина його Солнцева, за інформаціями Іщенка, відпочивала в Криму. Привітна старша жінка ввела нас у кабінет режисера. Іщенко, тут же попрощавшись, залишив мене самого дожидати господаря, який ще довгенько не являвся.

І знову сивий-сивий голубок увійшов у кімнату… Від русявої шевелюри Довженка й сліду не стало. Замість живого, енергійного і веселого Сашка, щиро тиснув мою руку орденоносний достойник, із саркастичною усмішкою на втомленому обличчі.

– Ого, та ви перегнали Юру Яновського у сивині! Чи це по «соцзмаганні»?

– Не думайте, що нам тут було з медом. Хай вас не дивує наша сивина. Один «Щорс» чого коштував! Кожного ранку, із готових кадрів фільма я мусів витинати героїв, яких уночі постягували з постелі і повикидали з корабля революції. Не встиг я замінити їх іншими, як і тих уже не ставало, – знову доводилось розглядатись за тими, хто ще не дійшов до своєї черги, щоб зліпити картину «епосу пролетарської революції». Ви там спали спокійно, бо вже ніхто не мав до вас доступу, а ми роками день і ніч чекали на те, що вже було поза вами. Невідомо, що легше. Не раз доводилось заздрити вам і навіть тим, які спочивали вічним сном. Їхній вічний спокій не раз здавався нам бажаним-недосяжним. Наша сивина – це тільки далекий відгомін того, що довелось пережити.

До білого дня говорили ми і не наговорились, і тем не бракувало, і сон не брав… Довженко, вибачаючись за те, що не міг мене запросити до себе раніше і у відповідніший час, поінформував мене про свої заходи в комітеті у справі моєї театральної майбутности. Голова комітету Компанієць обіцяв, що негайно поробить кроки перед відповідними установами, щоб змінити мій пашпорт і дати змогу мені працювати в одному із центральних театрів. Поки це буде полагоджене, кінофабрика запрошує мене до себе на окремі ролі у фільмах, до реалізації яких скоро приступає. В тій справі скоро повинні зголоситись режисери Савченко та Ігнатович. До того часу, поки не буде полагоджена справа мого пашпорта, я буду приїздити на кілька днів до Києва на кінофабрику для знімок моїх кадрів, і тим способом будемо обходити формальності із зголошуванням у київській міліції.

Зворушений такою увагою і тими клопотами, які Довженко взяв на себе, пробиваючи мені шлях до творчої праці, я все ж таки попередив його, що він ангажується у справи, які не є легкі і прості. Людина, яка повернулась із концтаборів, ніколи вже не стане в строю, як рівний з рівними, за ним до смерти буде тягнутись тінь минулого. Заспокоюючи мене, він радив рожевіше дивитись на справи, бо у повітрі іншим запахне, надходять часи, коли один битий вартий десятьох небитих.

Розмова протяглася до самого ранку, ми перескакували з теми на тему, з людей на події. Фактично, це вперше довелось мені «на волі» заговорити про справи і людей, про які вголос не зважувався говорити. А все ж, як не кортіло мене заговорити з господарем про доручення Остапа Вишні, я кілька разів в останню хвилину кусав себе за язик і не порушував тієї теми. Однак, поки звернутись безпосередньо до Максима Рильського, я мусів перед тим порадитись з ближчою людиною. Максим Тадейович знав мене тільки з театру, я на коротшій стопі з ним не був, отже явитись до такої людини прямо з Чіб'ю та ще з спеціяльним дорученням, помимо запевнень Остапа Вишні здавалось мені незручним і нечемним. За час нашої відсутности на Україні зайшли великі зміни, з'явились своєрідні настрої. Нам поворотцям слід було з тим числитись і відповідно достроюватись. Хоч як одвертою та щирою була наша гутірка, однак цього разу я від розмови про доручення Павла Михайловича втримався і рішив цю тему порушити у Юрія Яновського, з яким мене єднали довголітнє знайомство та тісніші товариські взаємини.

Яновський, з дружиною, з тещею артисткою Горською, між усіма жрекинями Мельпомени найкращою кулінаркою, привітали мене у своїй хаті щирим серцем і смачним обідом. Господині живо та яскраво змальовували театральне життя і ті перипетії, які трудівникам сцени за довгі роки довелось переносити і пережити, мовляв, їм теж не було легко. Вони з свого боку не знаходили слів, якими б хотіли висказати свою радість з приводу нашого повернення живими та цілими і бажали нам успіхів та нормального, спокійного життя-буття.

У затишному кабінеті письменника я заговорив про життя-буття Остапа Вишні, про його довголітнє поневіряння по ізоляторах, про стан його здоров'я, про родинні обставини.

Я використав тему цієї нашої розмови і співчуття Яновського до долі Остапа Вишні та розказав про листа, якого повинен передати Максимові Рильському. Тому, що не маю безпосереднього контакту, я попросив попередити його про ту мою місію, і просити дозволу на особисту зустріч.

Мої слова, як грім з ясного неба, спаралізували приємний настрій і тон приятельської розмови. Характеристична чарівна усмішка Юри Яновського зникла, очі заволіклись туманом, а мене ж обдало холодом. Я ніяк не