Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

– Йосипе, ви знаєте, що Максим Тадейович був теж під слідством, більше половини року сидів у підземеллях ҐПУ. Ми тут усі турбуємось його долею і оберігаємо від усяких ускладнень, яких, як самі знаєте, недовго чекати. Кожний його крок під дуже дбайливим контролем. Клопотання у справі Павла Михайловича може спричинити його приятелеві великі неприємності. Я не посмію наштовхувати його на таку небезпеку. Зрозумійте і не судіть: ідеться не про мене, але про людину, яку любимо, шануємо і оберігаємо.

В ту мить я благословив свою інтуїцію, яка не повела мене прямо до Максима Тадейовича і дала мені змогу почути думку людини, якій обидва визначні письменники були дорогі і їхня доля кровно турбувала її. Однак, це не полегшувало долі того, хто так надіявся на своїх друзів… Його копія листа до Сталіна вже більше місяця лежала в моїй кишені, і я не знав, куди її діти. Ориґінал, правда, вже давно у Кремлі. Чи адресат його одержав, чи його особисто читав і чи це буде мати якийнебудь вплив на долю автора, – це питання, на яке рядовим смертним трудно відповісти. Те, що здавалось таким простим та легким – стало нерозв'язним і трудним. Чи були коли такі часи, щоб друзі боялись почути або прочитати слова відчаю приреченого приятеля-брата?! З тими тяжкими думами я попрощався з людиною, на яку покладав надії, від якої сподівався помочі, не для себе…

Конференція «театрального активу» проходила як усі інші радянські громогласні збіговиська професіоналістів. Сіра, пропаґандивна жвачка перемелювалась усіма доповідачами та дискутантами. Ні одної живої мислі, ні одного слова про те, що хтось до чогось прямував би, ніякого звуку про чиїсь шукання, ніяких поривів – тільки одне славословлення мудрого вождя партії та подяки вірнопідданих за його ласки та його благодать… Другий день конференції закінчився виступом Костя Кошевського, мистецького керівника Театру юних глядачів у Києві. Слово цього колишнього «молодо-театрівця», актора і режисера, сценариста та автора лібрет музкомедій, – несподівано сколихнуло сонне плесо слухачів. Цей колишній мій однокашник прифронтового театру в Кам'янці Подільському, Проскурові та врешті Вінниці, де ми гуртом із групою Молодого театру Курбаса і недобитками Галицького театру клали підвалини Театру ім. Івана Франка – зважився заговорити не в дозволеному і звичному тоні.

Сидячи в кутку залі, я не дуже то прислухався до того, що говорилося на трибуні, мене не покидали тяжкі думи, що облягли після щирої розмови з Юрієм Яновським. Його попередження, щоб я ні в якому разі не старався втягати Максима Рильського у справу Остапа Вишні, вибило мене зовсім із колії і тому мені було не до доповідей та дискусій. Я бився з думками: куди діти копію листа Остапа Вишні до Сталіна, як здати звіт із моєї розмови тому, хто сидів за ґратами і чекав на вістку від мене, як на зірку, яка мала вивести його з довголітнього ізолятора. Один Кость Кошевський нагадав мені, де я знаходжуся, для чого я опинився в залі Київської консерваторії, і про те, що діється кругом і про що йде мова…

Мистецький керівник київського театру для дітей, єдиний з усього театрального активу в 1940-му році зважився критично висловитись про діяльність Комітету по справам мистецтв, про мистецький рівень провідних театрів на Україні. Особливо попало Театрові ім. Ів. Франка і його керівникові Гнатові Юрі. Кошевський навіть зважився підняти свій голос критики щодо останньої п'єси Олександра Корнійчука «В степах України», громадський перегляд якої відбувся в днях конференції у присутності всього театрального активу країни. Кошевський не побоявся назвати театрально-мистецьку ситуацію того часу «застояним смердючим багном».

Третій день конференції почався словом у дискусії заслуженого діяча театру галицької землі Йосипа Стадника, який разом із Володимиром Блавацьким репрезентував театр Львова. Слухаючи цього невтомного, довголітнього трудівника сцени, я не міг з дива вийти, як цей новоспечений «радянець» так скоро засвоїв тонкощі партійно-пропаґандивної фразеології і з яким ораторським хистом він накинувся на Костя Кошевського за його ідеологічно невитриманий учорашній виступ. Йосип Стадник нагадав Кошевському і присутнім про те, як то довго керований ним театр «Бесіди» бився у злиднях під австрійською окупацією, як панська Польща кривдила численні акторські ансамблі в Галичині та Волині, і тільки тепер, завдяки братній помочі російського народу, мудрій політиці компартії та її вождеві Йосифові Вісаріоновичеві Сталіну – він, галицький актор з мандатом депутата Верховної Ради Української Республіки, може виступити на цій високій асамблеї і рішуче запротестувати проти такого ворожого виламу з генеральної лінії партії та уряду, на який собі дозволив радянський режисер Кость Кошевський. Не знаю, чи Стадник помітив, що тільки він один забирав слово до виступу Кошевського і що тільки голова Комітету по справам мистецтв Компанієць у своєму кінцевому слові схвалив становище ветерана-Стадника до таких проявів нельояльности супроти мистецької політики уряду та комітету у справах театру, але всі делегати зареаґували на цей інцидент повною мовчанкою.

До того часу особисто я не був знайомий із Й. Стадником. Коли я починав свою працю в театрі, він був у російському полоні; в час Визвольних Змагань наші дороги теж не перехрещувались, тому я спитав Володимира Блавацького, з яким я зустрічався ще в 1927 році, коли він приїхав із Галичини до Харкова на працю до «Березоля»: – Коли це Стадник встиг пройти курс «підготови» і так скоро опанував сталінську політграмоту? – На це Блавацький відповів, що Гнат Юра після вчорашньої заяви Кошевського зайшов до них обох у готель, і там до пізньої ночі повчав Стадника, як і що він повинен говорити на тему цього виступу. Блавацький при тому пожалівся, що Гнат Юра і Амвросій Бучма, як старі товариші Стадника, надто його протеґують і висувають на керівні становища, забуваючи, що це вже не ті часи та й не той Стадник, що колись був. У Галичині він уже не грає тієї ролі, яку колись грав у театрі «Бесіди». І ось тепер, при їхній помочі, Стадника вибрано депутатом Верховної Ради УРСР, а його – Блавацького – тільки депутатом міської Ради Львова.

Покликуючись на своє минуле, я, як той, що вже поїв хліба не з одної комуністичної печі, порадив співрозмовникові не дуже добиватись таких почестей, не завидувати їх іншим, бо вони не мають ніякої вартости. Галичина напевно ж пройде той шлях, що пройшла Наддніпрянщина, і діячів культури Західньої України чекає те, що деякі не перенесли, а деякі перенесли на Великій Україні, а в таких обставинах не рятують ніякі звання, почесті та ордени. Навпаки, чим вище піднятись на радянську гору, тим довше доведеться летіти вниз.

Під кінець останнього дня конференції до мене підійшов урядовець Комітету по справам мистецтв