Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

і заявив, що голова – т. Компанієць хоче мене бачити, і щоб я до нього зголосився. Дочекавшись кінця, я став перед керівником усього театрального життя на Україні. Компанієць, довідавшись, що я після закриття конференції із своїм компаньйоном, директором Черкаського театру, від'їжджаю додому, чемно попросив мене, щоб я перепросив свого супутника, залишився до наступного дня і зайшов до Комітету о 10-ій год. на розмову з ним. Мені нічого не залишалось, як тільки підпорядкуватися «чемному» наказові.

Наступного дня секретарка о 10-ій годині телефоном зголосила своєму начальникові про мій прихід. Цей, як видно, дав їй відповідну інструкцію, і вона у свою чергу попросила мене підождати.

Секретарські кімнати театральних управлінь і профсоюзів відзначаються своєю специфічністю. Це свого роду бджоляні вулики, де кишма кишить людьми обох статей, де рух і гамір, як на базарних ярмарках, де пристрасті людей неопановано вилазять із шкір, як на маклерських біржах чи в картярських кублах. Адміністратори театрів, покривджені, пристарілі героїні, колишні прімадонни, невдахи-актори, – всі вони сюди збігаються і шукають своїх прав та «справедливости»… Я сів на вказане секретаркою крісло в кутку і став чекати своєї черги. Приглядаючись до тої «толкучки», я тільки тепер став міркувати, пощо мене сюди покликано? Що мене зв'язало з цією масою запальних, подратованих людей? Працюючи колись у «Березолі», мені ніколи не доводилось оббивати пороги тих установ, заслання теж відгородило мене від театральних бірж. Словом, безробітним і покривдженим актором я не бував, і тому пристрасті секретарської кімнати були мені невідомі і чужі. Я ждав і роздумував над тим, що кругом діялось. Не пройшло й десяти хвилин, як я догледів двох типів, які махнули руками на «привіт» секретарці і без пардону подались прямо в кабінет Компанійця. Це мені, признаюсь, було не по душі… В серці так шпигнуло!.. Не пройшло й хвилини, як дзявкнув телефон на секретарському столі, і миловидна дівиця вимовним жестом запросила мене до кімнати голови комітету. Я піднявся і пішов із почуттям барана, який переступає поріг «струсівської різні».

У кабінеті за столом сидів Компанієць, рядом – загадкові постаті, які тільки що ввійшли, а перед начальницьким столом було вільне крісло, яке тут же ласкаво запропоновано мені.

Компанієць, вітаючись, представив обох незнайомих, як делегатів на конференцію українського театрального активу з центрального московського Управління по справам мистецтв, і тому то розмова повелась на «общепонятном язике».

Хазяїн театрів України пояснив, що він запросив мене на розмову у справі моєї майбутньої праці. Річ у тому, що Комітет по справах мистецтв та й чимало діячів цього фронту вважають, що я повинен працювати в одному з провідних театрів країни і що з хазяйських мотивів недоцільно мені гаятись у Черкасах в обласному колгоспному театрі. Тому мене покликано сюди, щоб особисто познайомитись зі мною і довідатись, у якому театрі я радо б працював. У розмову вмішався один із «московських делегатів»:

– А де ви перебували останні роки?

– В Ухт-Печорському таборі, там я сім років працював у концтабірному театрі.

– Як вам там жилося?

– Прекрасно.

– А за що ви були заслані на Ухту?

– Закінчуючи свій реченець, я підписав зобов'язання, що ніколи і нікому не буду розказувати про те, за що я був засуджений, як і також про те, що я за той час бачив і пережив там. Думаю, що комітет може дістати всі інформації про мене безпосередньо у відповідній установі, не заставляючи мене говорити те, про що не маю права говорити.

Компанієць вернувся до своєї теми, а саме: в якому театрі я волів би працювати і в якому я найкраще почував би себе? Я заявив, що мені однаково, я задоволений і теперішньою своєю роботою в обласному черкаському театрі. Про столичні театри не мрію, бо знаю, що ні моє положення колишнього засланця, ні мої громадянські права не дозволяють перебувати в центральних містах. Компанієць порадив мені цим не турбуватися, бо комітет уже поробив заходи, щоб цей «статус» мені облегшити. Мої акторські кваліфікації заслуговують того, щоб я працював у якомусь із провідних театрів.

Така «приємна» розмова велася деякий час, коли знечев'я начальник перепросив присутніх і вийшов із кабінету. Як тільки за ним закрились двері, один із «москвичів» перейшов на українську мову:

– Йосипе Йосиповичу! Ми не москвичі. Ми працівники НКВД. Ось наші посвідки… – і обидва полізли в кишені за леґітимаціями.

– Я був у цьому переконаний, можете не легітимуватись, вірю вашому слову.

Коли я ще тільки підходив до кабінету Компанійця, я був певний, що ті два типи прийшли арештувати мене – тут же в комітеті. В час тієї перехресної розмови, я відповідав на питання як попало, механічно, зовсім не думаючи про те, що і з ким говорю, мене турбував тільки той фатальний лист Остапа Вишні, що з ним зробити, куди його діти? Аджеж, коли його знайдуть у моїй кишені, то в першу чергу вся халепа скропиться над ним… бо це ж він зважився на недозволені дії і на контакти з людьми нелеґальним шляхом. Щодо своєї долі, то я в тому моменті був переконаний, що мій круг звузився і я остаточно попав у сіті, які вже ось другий рік продумано і пляново розставлялись. А тепер залишилось тільки одне: позбавитись листа, який розпирав мою кишеню.

Мову почав один із них, як видно «старшой»:

– Йосипе Йосиповичу! Голова комітету товариш Компанієць, що тут урядує на правах наркома, бож цей комітет є самостійною установою при Раді Народніх Комісарів, звернувся до нас у справі вашого пашпорта, який давав би вам право на проживання у центральних містах України. Ви знаєте, що це справа непроста. Вам пашпорт змінити може тільки Верховна Рада СРСР. Про вас клопочуться Олександер Довженко та ще дехто з визначних діячів українського мистецького світу. Ми самі теж бачимо, що немає рації консервувати вас у Черкасах. Однак, перед тим, поки почати заходи в цьому ділі, ми хочемо з вами особисто поговорити. Наша розмова з вами мусить бути абсолютно конфіденційна, про неї не сміє знати ніхто, навіть ваша дружина. Ви продовжуйте вести тут свої розмови з комітетом, а ми поговоримо з вами в іншому місці. Не хочемо запрошувати вас до себе, бо знаємо, що це буде для вас обтяжливим і не дуже приємним. Тому пропонуємо вам зустрітися з нами на нейтральному ґрунті, приходьте сьогодні о 10-ій год. вечора до готелю «Континенталь» у 40-ву кімнату, ніхто не сміє знати, про що йде між нами мова.

Слухаючи цю тираду, я думав тільки про те: чи пощастить мені хоч на одну мить самому, без ніякої опіки вийти з цієї кімнати і при першій можливості знищити листа. Він не смів попасти в руки непокликаних людей і ускладнити долю Остапа Вишні.

В кімнату повернувся Компанієць, який після кількох