Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Утікаючи із цієї зловісної установи, мої ноги зовсім підсвідомо понесли мене на Аскольдову могилу, яка найближче прилягала до дільниці урядових установ УРСР.

Під час тієї візити і солодких промов Компанійця та його компаньйонів я думав тільки про одне: як тільки мені поталанить ще й цього разу вийти вільним з цієї западні, то я, не звертаючи в жадний інший бік, прямую на Дніпро і там зачеплюсь за першу-ліпшу гілляку і кінчу врешті решт свої земні мандри.

І ось я вийшов, і ось я вже над Дніпром-Славутою, на Аскольдовій могилі, і такому смертникові кращого місця для завершення свого шляху й не знайти… Нічого вже ждати, нічого далі тягти ту земну гарбу. Курбас, Куліш, Хвильовий – щасливіші!.. Їх ніхто вже не тягає, ніхто улесливими словами не турбує, і вже не зашморгує налигача, не висотує останні краплі крови і не викидає на смітник, як вим'яту ганчірку. Мислі перескакували з одної теми на другу, хаотично путались у густому павутинні, одначе червоною ниткою напружено вертілось одне бажання: де знайти б хоч кусок лика, коли не мотузки, для спасенної петлі? Вдруге стрічатися з «московськими представниками комітету» я вже не мав ні сил, ні бажання. У цій веремії думок, одна з них повела мене з того безпросвітнього лябіринту до Черкас, до дружини: аджеж вона, не діждавшись мене, кинеться на розшуки, знову почнуться митарства під тюрмами, по слідчих установах, по прокурорах, щоб хоч сліди мої знайти. Але цього разу вже їх не знайде!.. Трупа з гілляки потаскають прямо у морг, над яким студенти-медики будуть вишколювати свою вправність і ніхто з них не поцікавиться, що це за суб'єкт лежить на їхньому столі. Адже таких тисячі підбирають по Радянському Союзі, і ніхто не питає їхнього роду та племени.

Ні, я не смію так кривдити рідну людину, яка пронесла разом зі мною тягар життя до сьогоднішнього дня, і тепер її знову пустити по непрохідних шляхах шукати безслідних слідів. Ні! Я мушу її попередити і звільнити від клопотів і мук. Хай уже, хоч і одна-одинока, але спокійно доживає свого віку і більше не оббиває порогів катівень та крематорій. Хай же не шукає, бо не знайде!.. Я сам повинен вказати їй шлях, по якому пішов, і звільнити її від обов'язку слідувати за мною.

У Києві жила людина, яку старші і молодші люди всяких орієнтацій та політичних напрямків шанували. Всі вважали її «совістю нації». Їй можна було звірити те, чого не зважувався б звірити і собі самому… В цьому критичному моменті життя я рішив просити цю людину, щоб вона передала дружині моє прохання: коли мене знову заберуть, не побиватися вже за мною і не шукати моїх слідів, бо цього разу мені не вилізти з тенет.

Я пішов сливе через усе місто, на Підвальну вулицю, до Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської.

Людмила Михайлівна в тому часі жила із своєю молодшою сестрою Оксаною Михайлівною, дружиною покійного Івана Стешенка, матір'ю Орисі – акторки «Березоля». Людмила Михайлівна після процесу СВУ довгі роки побивалась за своєю донею Роною, яка у незнаному сибірському ізоляторі, психічно хвора, доживала віку. Нещасна мати-страдниця цілими роками невтомно оббивала пороги найвищих московських верховодів, щоб урятувати свою хвору дитину, однак її прохання нікого з них не зворушували. Людмила Михайлівна особисто промандрувала через чи не всі сибірські концтабори й ізолятори… однак нічого не добилась і не знайшла сліду своєї доні. Два роки, літом і лютою зимою, мандрувала ця мати по Сибіру, стукалась у брами і решітки концтаборів, та скрізь її чекала одна й та сама відповідь: «Тут немає тої, кого ти шукаєш!»

Я застав Людмилу Михайлівну вдома одну, її сестри не було. Поки господиня поралась біля чаю, я розповів їй про мету мого приходу. Не зважаючи на попередження енкаведистів, я розказав їй не тільки про візиту у Компанійця, але й про запросини до «Континенталю» на «конфіденційну» розмову з тими «представниками московського комітету по справам мистецтв». Будучи переконаним, що мене знову арештують, я прийшов просити, щоб, коли це станеться, Людмила Михайлівна повідомила про це Олімпію Остапівну в Черкасах і передала їй моє рішуче прохання: вже більше не турбуватись мною, бо цього разу я буду напевно зліквідований. Удруге вже не будуть церемонитись, бо й так, як видно, вони жаліють, що давно не покінчили зі мною. Цього разу митарства вже закінчаться, бо надто довго йде підготова тієї комедії.

Людмила Михайлівна уважно вислухала мій монолог, подала чай і заговорила:

– Йосипе, вас тепер не арештують, коли б це мало статись, то не інсценізували б таких церемоній. Покищо вам це не грозить. Ви потрібні їм для чогось. Проте, ясне одно: вони хочуть перебити вам хребта!.. Якщо ви мужній, то ви витримаєте цю нелегку пробу. На розмову ту ви мусите йти, одна смерть може вас звільнити від тієї візити, але про це вам ще рано думати. Ви ще молоді, коли ви досі витримали, то й тепер, не здаючись, виберетесь із тих тенет. Мене сотні разів викликали, я й сама до них стукалась, і досі нема спокою ні розради… але життя це боротьба і боротись доводиться до самого скону. Вислухайте те, що вони вам будуть теревенити, вертайтеся до Олімпії, і в родинному вогнищі набирайте сил до дальшої боротьби, яка ще перед вами. Вона тільки починається в нових для вас обставинах, серед нових методів і форм. Ваша совість має бути єдиним світильником, що покаже вам шлях у цій боротьбі.

Слова цієї світлої людини капали цілющими краплями на моє серце і мозок, невимовним спокоєм війнуло на мої розбурхані мислі та розгуляні нерви. Я вдивлявся у благородне обличчя тієї стійкої, мужньої, достойної жінки і дивувався – де і відкіля вона начерпала стільки сили і розуму?! Однак тут нічого дивуватись; виховувалась вона у кузні українського духу і мислі, в домі Михайла Старицького, в товаристві Лесі Українки, в гурті найкращих людей минулого століття, ще на теплих слідах Тараса Шевченка. Аджеж вона ще на лаві підсудних процесу СВУ дала доказ своєї мужности і свого світлого ума, вона ще там повчила своїх соратників, як треба вести себе в найкритичніші хвилини життя. Навіть вороги, навіть судді та прокурори не могли приховати свого подиву і признання.

Я розповів Людмилі Михайлівні про свою вчорашню розмову з Юрієм Яновським і про листа Остапа Вишні, якого я повинен був передати Максимові Рильському. Тому, що я не хотів мати при собі