Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Залишивши листа в надійних руках, я попрощався до наступного дня і вийшов із цієї блаженної пристані. Було коло другої години по полудні, до десятої вечора ще чимало часу. Я знову опинився над Дніпром, але вже біля пам'ятника Володимирові і годинами придивлявся рухові пароплавів, муравлиську киян на труханівській пляжі… Мене огорнуло якесь безвілля. Тільки дивлячись за пароплавом, який поволі сунувся вниз по Дніпру, я інколи відчував, як хотілося схопитись і догнати його та чим скоріше майнути у Черкаси і там десь згубитись у дніпрових плавнях та забути про все і вся!..

О десятій годині вечора я постукав у двері сорокової кімнати в готелі «Континенталь». Один із ранішніх «знайомих» відчинив двері, другий лежав на готелевому ліжку з газетою «Правда» в руках.

Розмову й тут повів «старшой», а другий тільки прислухався, вдаючи, що читає газету. З перших слів було видно, що мене викликано на допит, тільки цього разу не з тюремної камери, не під конвоєм, а «чемно» запрошено, ніби на дружню розмову.

– Йосипе Йосиповичу, яке ваше самопочуття? Чи ваші націоналістичні болі вже притупились? Чи за час «перековки» в Чіб'ю ви встигли призабути те, чим хворіли в Харкові в «Березолі»?

– Мені здається, що коли влада, після закінчення мого заслання, видала мені, хоч і з певними обмеженнями, пашпорт, то я вже буду звільнений від таких питань. Тим більше, що всякі мої відповіді на того роду запитання завжди будуть викликати у вас сумнів. Про мої болі та хвороби з часів харківського періоду «Березоля» ви довідаєтесь із матеріялів моєї картотеки і протоколів слідства. Я нічого не можу вам про це сказати, бо й сам гаразд не тямлю, якими хворобами я хворів.

– Ну, а за що ж ви сиділи?

– Про це знайдете відповідь у моєму «ділі». Я на це не можу відповідати навіть вам. Ви ж знаєте, яку я розписку підписав при своєму звільненні?!

– Ну, а про контакти з родиною в Західній Україні ви можете нам розказати?

– В Тернополі живе моя мати, якій я кожного місяця посилаю гроші на прожиття. Сестра моя вже теж стара, немічна і неспроможна прогодувати себе і стареньку дев'ятдесятилітню матір.

– А як ваші брати поживають?

– Я ще не мав змоги зв'язатися з ними. Та й правду кажучи, я не дуже й поспішаю. З моєю репутацією колишнього «засланця», я не радо шукаю контактів із людьми, бо знаю, що це може їм принести клопоти і неприємності, тим більше братам, з якими не маю зв'язку ще від кінця двадцятих років.

– Невже ви так зчерствіли, що й родинний сентимент у вас притупився?

– Кажу ж: не хочу братів наражувати на клопоти із-за зв'язків зі мною. Коли навіть дружина і діти наражені на всякі адміністративні ускладнення і побутові обмеження через безпосередні зв'язки з головою родини, то що ж тоді чекає інших родичів, які досі жили поза межами УРСР?!

Однак мій допитувач не вгавав. Він продовжував засипати мене подібними питаннями, блискавично перескакуючи з теми на тему, і здавалось, що йому йшлося тільки про те, щоб загнати мене в глухий кут і не дати мені ніякої фіртки для виходу. Його напарник став теж встрявати з питаннями на зовсім інші теми. Коли ж мені вже все це стало невиносливим, я запитав їх, чи я знову став підсудним і чи це знову почалися допити…

– О, ні! Нам цікаво знати ваші настрої та ваше самопочуття… Та, проте, давайте приступимо до діла. Йосипе Йосиповичу, комітет і чимало діячів культурного фронту вважають, що вам слід повернутися до театру Харкова або Києва, а ми запропонували б вам поїхати до Львова і зайняти там пост мистецького керівника Драматичного театру ім. Лесі Українки. Ви знаєте: радянська влада будує там нове приміщення для драматичного театру, який би постійно працював у Львові та був би зразком для інших театрів Західніх областей. На цю будову вже витрачено мільйони карбованців. Акторський колектив скомплектовано з наявних кадрів, які в тому часі були на території Західньої України. Однак той ансамбль ще не підготований до такого завдання, яке поставлене перед ним владою. Він мусить пройти основний перевишкіл і мусить збагатити свої мистецькі засоби, щоб піднятися до таких завдань. Ви поїдете туди і поможете своїм галицьким колеґам якнайскоріше пройти перевишкіл і стати у ряди театрального фронту всієї країни. Ви поможете їм якнайскоріше усвідомити громадські й мистецькі завдання та виясните різницю між обставинами, в яких їм доводилось досі працювати та обставинами, в яких їм доведеться тепер жити і творити. Словом, вашим завданням буде допомогти там новому театрові переозброїтися до наступу проти всього того, що досі було йому однозвучним і однозгідним.

– Як я орієнтуюся в тій ситуації, що склалася навкруги мене після мого повернення з Чіб'ю, то мені здається, що комітет по справам мистецтв, а точніше, деякі представники кіно-театрального фронту вважають, що настав час мого повернення до театру тієї категорії, в якому я раніше працював. Ці круги і комітет думають про колишній «Березіль» або котрийсь із київських театрів. Натомість ви, представники НКВД, радите мені попрацювати у львівському театрі ім. Лесі Українки. Це доволі дивна і своєрідна ситуація!.. І ось я тепер думаю: що це все означає? Тут, як видно, переплелись театральні міркування із зовсім відмінними, що не мають нічого спільного з мистецькими справами. Коли вже тут встряває ваша установа, то значить, що на мене накладають позамистецькі завдання і обов'язки.

– Ви логічно думаєте. Ми хотіли б, щоб ви нам допомогли.

– Що це значить? Я – театральний робітник, актор, режисер. Можу і вмію грати на сцені. Можу займатися тільки театральними справами. Нічим іншим я ніколи не цікавився і не займався. Те, що ви вимагаєте від мене, виходить поза функції театру і актора, які я досі виконував. НКВД така могутня установа, що може собі сама зарадити. Їй не треба допомоги якогось там акторини. Однак, втягнення його у сферу діяльности вашої організації – це смерть для нього… Це його роздвоїть і остаточно знищить його творчу індивідуальність. Він перестане бути мистцем і стане співробітником, у даному випадку, апаратчиком вашої установи. Я свідомо сам не хочу собі затягувати петлі на своїй шиї. До таких завдань я не надаюсь…

– Ого!.. Як видно, ті роки, що