Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

– Маєте ще якісь претенсії до мене? Моя минувшина, моє заслання мають тяжіти і придавлювати мене до кінця моїх днів? Якщо так, то заводьте нове діло, арештуйте, судіть, засилайте, стріляйте, вішайте, але не робіть з мене одного з тих, яких ви самі не поважаєте і гидуєте ними… Ви ж добре знаєте, що донощиків ненавидять не тільки на волі, але й у вас вони не користуються довір'ям і пошаною, а серед громадянства вони викликують гидоту. Цим шляхом я не піду! Якщо для мене немає місця в театрі, серед мистців, творців краси і правди, тоді мені життя не цікаве і не потрібне. Для вас не є секретом, що мистецтво не терпить брехні та бруду, в які ви мене хочете втягти.

У такому тоні велась ця розмова аж до моменту, поки я, втративши контроль над своїми нервами, в гістеричному приступі підняв крик на весь «Континенталь», домагаючися припинити того роду «перековку». «Представники московського комітету», зацитькуючи мене, заявили, що такі вибухи та реакції допускальні тільки у внутрішніх приміщеннях НКВД. В готелі слід вести себе пристойно і не турбувати готелевих сусідів. Проте, як видно, цей «вибух» вплинув на моїх співбесідників і вони, не довівши справи до бажаного для них кінця, припинили цю інтермедію, заявляючи, що іншим разом ще поговорять зі мною перед тим, поки доведеться дати дозвіл на зміну мого пашпорту.

Йосип Гірняк

Спомини

[травень] 1941 р.

Стрілою злетів я вниз до портьєрні по свій капелюх, посилаючи до ста чортів зловісний пашпорт і всіх моїх заступників, які повикликали вовків з лісу. Не стямившись, наскочив біля вішалки на гурт акторської братії: Амвросія Бучму, Петра Сороку і старенького польського актора Рачку, які з кінофабрики, після спільних «зйомок», приїхали розважитись у тому інтуристському ресторані. Хоч як було мені не до компанії, не до товариської гутірки, мені всупереч усякому бажанню довелось опинитися разом із ними за столом і прислухатися до розмов, які ніяк не відповідали моєму настроєві внаслідок тільки що пережитого… Застільне товариство безтурботно продовжувало свої жарти та анекдоти про всякі театральні й акторські пригоди, не помічаючи, що серед них опинилася тінь, опинилася людина, яка не може вилізти зі шкіри загнаної тварини і включитися до їхнього безтурбоття.

Довелося сидіти між товаришами, з якими колись було зв'язане все театральне життя. Не з одної печі хліб їли, а ось тепер – вони чужі, далекі й байдужі до того, що зі мною діється. Їм і не цікаві мої турботи, мої переживання… Яке їм діло до того, що коїлось у моїй душі. А я не міг їм про це розказати, я був зачумлений. Я не міг у них попросити ні ради, ні співчуття… Приречений до самотности, я мусів сам нести тягар, що наліг на мене і загородив мені шляхи до нормальної праці в театрі, бо, як видно було, спокою вони вже мені не дадуть…

Велика ресторанна заля була порожня; тільки за одним столом розсілася компанія, в яку мене силоміць затягли. Мої співтрапезники вели себе вільно, ніби в себе в хаті. Я ніяк не міг до них достроїтись. Моя внутрішня самотність зросла у квадраті, коли несподівано появились мої допитувачі, які щойно відпустили були мою душу на самотні роздуми про невідоме майбутнє. Як видно, вони прийшли теж підкріпитись після своєї місії. Розсілись вони у глибині ресторану, за моєю спиною. Їхній пронизливий погляд я відчував на своїй потилиці й на кожному нерві. А товариство моє, якби найнялося, гуло та безжурно веселилося. Ця пікантна ситуація стала мені нестерпною. Я, хоч і з трудом, але таки відв'язався і покинув ненависний «Континенталь».

Після безсонної ночі та тяжких дум я наступного ранку склав звіт із вчорашньої розмови з «представниками московського комітету» – Людмилі Михайлівні. Старицька-Черняхівська, уважно вислухавши мою сповідь, попередила мене, що митарства на тому ще не покінчились, що мене ще не раз будуть викликати на подібні розмови. Однак тепер усе буде залежати від моєї стійкости. Схвалюючи моє ставлення і відповідь, вона побажала мені сил та мужности.

Пізньої осени я мусів знову відбути подібну розмову з такими самими двома енкаведистами, але вже в іншому готелі. Розмова велася в більш категоричних тонах та в більш грубій формі. Мої допитувачі цього разу вже без шовкових рукавичок і чемних слів добивалися моєї згоди на переїзд до Львова. Я рішуче відмовився від посади мистецького керівника театру ім. Лесі Українки у Львові, заявляючи, що мені більше по душі праця в пересувному колгоспному театрі в Черкасах і що я мрію там доживати незамітно свого віку на провінційній сцені. Ця друга зустріч остаточно переконала мене, що далі переховувати копію листа Остапа Вишні до Сталіна недоцільно і справді дуже ризиковно. Новий арешт міг нагрянути кожної хвилини і тоді Павла Михайловича вплутали б у нову ситуацію, яка хто зна чим би закінчилась. Мимо нових вагань і сумнівів, я з великим болем у серці цей пакет-конверт знищив. Після цього вчинку мене довго гризла совість, що я не здобувся на відвагу і, всупереч порадам, таки не зустрівся з Максимом Рильським та не передав йому листа і прохання Остапа Вишні. До сьогоднішнього дня жалію, що я не зберіг того документу епохи. Цей свідок міг би влити багато світла на темряву необ'єктивного відношення до письменника, якому довелося жити і творити в обставинах, непосильних для суворих критиків та «непорочних прапороносців благородних чеснот».

У квітні 1941 року я отримав наказ із Комітету по справам мистецтв за підписом Компанійця: «Негайно явитися у Київ і приступити до виконування обов'язків мистецького керівника Театру юного глядача». Наказ був категоричний, не допускав зволікань, тим паче відмови. У телеграмі писалось: «Невиконання наказу грозить відповідальністю перед судовими органами».

Наказ той, як мені тоді здавалось, свідчив про мою, може й тимчасову, але все ж таки перемогу. Те, що наказано мені явитися у Київ, говорило про те, що НКВД зрезиґнував із моїх «мистецьких завдань» у Львові та що комітет дістав вільну руку в моїй справі, тобто НКВД рішив не вмішуватися в адміністративні справи театральних органів.

1 травня 1941 року я покинув Черкаси і подався у столицю України до Театру юного глядача. Пашпорта мені не зміняли аж до того часу, поки війна не розв'язала всього того так, що я зі своїм «вовчим білетом» міг