Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Та до нас їде, оно, сільрадиха-головиха приходила, каже, до вас ні дньом з огньом, не дозвоницця не достукацця, каже, хоч у бубон, хоч у прірву… То прий­шла до мене нині й каже: родичка ваша вас шукає. Ну я так і сіла-впала. Звідки, кажу, яка-така родичка з-під землі взялася? Та от аж із Канади, головиха каже, теліфона вашого просила, їхати, каже, до вас збирається, а5дреса, каже, просила, питала, чи ше живі ви в сему селі, чи хата на місці й усі, хто в хаті,— баба Ганя аж задИхалася, поки усе переповіла.

— Бабо, яка ше тітка з Канади? — Борис усе ще не йняв віри почутому.— Відколи ми з пелюшок повилазили, зроду-віку про неї не чули. І тут якась тітка їде, веселімся-радуймося. Чого б це раптом?

— От і я кажу,— голос баби Гані на тому кінці дроту стишився по-змовницьки,— шо ж так, роками чутися не давала, як ше колись у вісімдесят третьому приїздила, так і не чутися було потім. Не гожі їй були прості родичі зо села, а тут аж у войну таку страшну, шо літаки не літають, а ракети градом на голову падають, надумала враз до села пертися у восімісят шесть год!! І я ж так кажу! Чо б оце їхать?

— Чекайте, чекайте, а ви точно знаєте, шо то саме ваша родичка? — підняв голову з глибин Борисового єства забутий Шерлок, ураз пригадавши всі найгеніальніші шахрайські історії світу.

— Моя, Борка, моя, сестра то моя двоюрідна! А ваша — тітка.

— Баб, ну ж прошу кожного разу, не називайте мене Борка!

— Ат, не видумуй, як охрестили, так і називають. Борка то й Борка.— Баба Ганя ніколи не розуміла цих Борисових вічних претензій.

— Але я не Борка! А Борис. Ну чесне слово! Ми ж не в середньов…

— Ат, збив бабі думку! — перебила Бориса баба Ганя.— Скликаю всіх на совіщаніє. Німєдлєно. Я тут одна ради не дам, Різдво заходить, у мене ше холодці не варені, ковбаси не печені, вареників не наліпила, мазурків не спекла, а тут… Мальвіна.

У голосі баби Гані почулися сентиментальні нотки. Я перестала жувати пончик і завмерла.

— Мальвіна? Господи. Яка ше Мальвіна? — подав голос Борис.

— Яка-яка, мальована. Ти Борка, а вона Мальвіна. Чи хіба, мо, на чужій землі перехрестилася вже, та стала…— баба Ганя затнулася, щоби згадати належне іноземне ім’я.

— Маліфісента! — У Бориса явно почався легкий нервовий зрив.

— Птху! Тобі аби з баби сміятися. Гостри лижі на село, кажу, чув, нє? А я пішла Марійці дзвонити, й Сірожі. А тоді Ларісі й Генику. Ну всьо, пака!

На цім слові баба Ганя кинула слухавкою. А Борис підняв на мене погляд.

— Чула, нє?

Вже за секунду з мого мобільного залунала Jingle Bells — баба Ганя дзвонила своїй Марійці.

• • •

Сталося так, що народилося нас троє: Марійка, Борка й Сірожа. Називати нас так може тільки баба Ганя. Ми терпимо, бо провели чи не кожне своє дитяче літо в баби на селі, дудлячи моло5ка, наминаючи бабині пироги з сиром і маком, заїдаючи усе те зеленим борщем зі сметаною від корови Булани. Не так багато людей є на світі, яким можна в принципі будь-що пробачити, але бабі Гані ми ладні пробачити все. Навіть оце страшне перекручування наших імен.

Я — найстарша. І мені вже нарешті дали спокій. В сенсі, що втратили зі мною будь-яку надію. Мені 42, і я досі ні дня не була заміжня й не маю дітей, тож мала можливість побачити всі поведінкові метаморфози та реакції баби Гані на мій статус. Від бадьорого й нетерплячого «Ну шо там, коли вже зятя чекати, коли вже чоловіка якого в хату приведеш?», і також «Ну, коли там вже які внуки чи шо, бо не дочекаєшся!» до співчутливо-обнадійливого «Слухай, Марійко, воно ж час не стоїть, а тобі вже далеко не двадцять, мо, роди дитинку для себе? Привезеш у село, ми тут виглядимо, а ти роби собі далі ті свої важні роботи, вас же якось оно повигляджували!», і також «То шо таки геть в такому великому городі не мона собі ніякого ніде чулувіка вибрати? То вже, може, не крути тим носом, нє? Може, вже так не перебирай? Який бере, за такого і йди! Вже ж таки не сама будеш! А за чулувіком».

Я роками відстежувала всі ці емоційні злети й падіння, всі ці фази «заперечення-гнів-паніка-­депресія-прийняття» у всіх їхніх можливих крещендо й димінуендо, і аж нарешті дочекалася глибокого, сповненого туги та співчуття мовчання. Тепер мене офіційно не зачіпають. Всі родичі й просто люди з бабиного села вважають, що я невиправна синя панчоха, «нікому не нужна», іноді ламають голову, що зі мною не так, приміряють усім селом на мене всі можливі ярлики. Баба Ганя, як тільки може, захищає мою честь перед всіма сільськими бабами й тітками, які бажають запхати свого довгого носа до мого особистого життя.

«Ну ти подумай, стріла нинька Любку Сафатівну, шо там, каже, твоя онучка, як там, каже, в тому великому городі їй живеться? Та добре, кажу, файну роботу має, по заграницях до великої войни собі їздила, кватіру, кажу, має, машину має, якісь реклами придумує, хлопцям на машини в ЗеСеУ збирає, добре, кажу, їй живеться. Не жалуїцця! А вона тако стала, перекривилася й отако язиком — цмак! І каже: “Але ж не замужем!” І шо було мені її казати»,— ледь не плакала у відчаї якось мені в слухавку баба Ганя. «Баб Гань,— втішала я їй тоді,— та треба було сказати, що у ХХІ столітті наявність чоловіка в житті жінки, слава Богу, не визначає саму жінку. І що є ще така штука, як по любові, і що раз любові нема, то й говорити про той ваш “замуж” нема чого».

Ну ви зрозуміли, що діло зі мною темне. Бо, схоже, я стала найбільшим розчаруванням у родині. Навіки не така, як усі.

Далі в нас іде Сірожа, він — середульший. І з ним ситуація трошки краща, але не дуже. Бо оженитися то він оженився, але дерево не посадив і сина не народив, бо у Сержа — донька. Вже ж чому донька вважається недостатньо доброю як син, я можу розповісти у окремому феміністичному фоліанті, який обіцяюся колись написати на старості літ. Але повернімося до Сірожі, який, до речі, терпіти не може, коли його так називають. Його дружина пішла від нього — чи справедливо буде сказати — від них із