Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Не чіпай то на свята, Ізмайлова 📚 - Українською

Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не чіпай то на свята" автора Ізмайлова. Жанр книги: 💛 Інше / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 74
Перейти на сторінку:
Цвітою — ще в далекому 2017 році, задовго до епохи ковіду й великої війни.

Так Серж несподівано став соло-татом. І, здавалося б, усі мали б ним пишатися, що він такий молодець, і так чудово виховує абсолютно прекрасну Цвіту, але ж ні. Бо то «серединка на половинку», «сім’ю не втримав», «якби був нормальний, то жінка б не покинула» або вже геть у жалощі всіх зносить «біднесенький, так хлопові життя не склалося», «бідний, покинула його ж ото, була, жінка та й махнула хвостом і поїхала за границю» і так далі, і тому подібне. Люди страшенно люблять ідеальних персонажів, так шкода, що ми із Сержем не дотягуємо до їхніх очікувань (насправді — ні, ні разу не шкода). Родичі не втрачають надії, що одного дня нашого безталанного Сірожу підбере якась добра серцем жіночка, з якою вони ще понародять діточок, як на небі зірочок, і так він матиме ще один шанс на нормальність, шанс реабілітуватися в очах усього чесного села. Але поки Серж — неідеальний соло-тато, який, утім, виховує абсолютно ідеальну доньку.

Найменшенький у нас Борка. Йому 35, і він той самий парубок моторний, і от на нього якраз покладаю­ться всі найкращі надії. У Бориса, згідно з мріями баби Гані, все має бути не так, як у нас, розтелеп. Він точно зустріне ідеальну жінку, у нього точно все ви­йде правильно й гарно з першого разу: і сім’я, і дерево, і вже точно син. І так у всіх нас з’явиться бодай одна гордість. Так можна буде усім нам нарешті видихнути, а бабі Гані скрізь і всім урочисто казати: «Ну, то таке, в сім’ї не без паршивої вівці, у нас таких аж дьві, але зате Борка!..». Борис казиться, коли його так називають, і невтомно несе на собі увесь кам’яний тягар родинних очікувань. Що ж, гадаю, він ще всіх здивує.


• • •

Ми виїхали до села в середу, посеред тижня, затрамбовані в моє авто по зав’язку, і трошки скривлені. Усе йшло не по плану, тож кожен із нас кривився про своє. Серж нив, бо це ж йому довелося Цвіту зі школи відпрошувати й тепер вона все на світі пропустить, плюс у нього тисяча п’ятсот мільярдів онлайн-уроків з англійської та німецької, бідні діточки, бідні діточки, ходитимуть світом невігласами. Борис стогнав, бо на нього чекали робочі дзвінки, які він скасувати категорично не міг, а отже, доведеться йому виходити в зум із мобільного, застигати на екрані й «Борисе, ви з нами? Борисе, здається, ми вас втратили», словом, купа спалених нервів. Я планувала їхати щонайменше в п’ятницю ввечері, бо мала підтягнути ще кілька хвостів, але вирішила, що хвости таки зачекають. Батьки сказали, що приїдуть якраз у п’ятницю ввечері, якщо не в суботу зранку, бо роботу їм на честь приїзду тітки з Канади, на жаль, ніхто не відміняв. Тож ми всі трішки потріскували нервовими іскрами, але були приємно схвильовані пригодою, що насувалася.

— Це добре, шо тітка та приїздить аж тепер, коли ми поставили бабі Гані унітаз у хаті, бо довелося б знову обклеювати туалета на вулиці шпалерами у квіточку, шоб було нарядно й красіво,— згадав Серж,— як тоді, у дев’яностих, коли до неї якась подруга з Прибалтики приїздила.

Я реготнула, бо досі пам’ятаю ті «нарядні» шпалери, прибиті цвяхами в дерев’яному туалеті.

— Треба казати країни Балтії, а не Прибалтика,— озвався Борис у білому пальті.

— Може, і треба так казати. Але тоді баба Ганя казала «подру5жка з Прибалтики їде! Треба німєдлєно шось робити із туалєтом!»,— реготнув Серж.

— Що ж, цього разу то тітка Мальвіна з Канади, і теж караул. Роками нічого не міняється, ну хоч десь якась стабільність,— буркнув Борис. У нього вже хвилин сорок ішло друге коло активного робочого обговорення, бо якась ненза поставила питання за мить до прощання.

— Мальва Лебединська страшенно не любить, коли її називають Мальвіною, я в баби Гані випитала,— поділилася я інформацією.

— О, бачу, то в нас родинне! — ожив Борис.— Так а хтось знає, чого вона їде?

— Певно, щоб особисто познайомитися з тобою і вписати тебе у свій заповіт,— озвучив Серж,— не інакше.

— Дуже смішно,— огризнувся Борис,— а ще є якісь версії?

— Версія номер один — туга за рідною землею. Фактично, юну Мальву вивезли проти її волі у ­1957-му, їй тоді було сімнадцять і їхати з України вона категорично не хотіла, але проти волі батьків не пішла, бо всі тоді трималися родини,— почала я.

— А ти все це знаєш, бо?..— Борис питально повів бровою.

— Бо в баби Гані випитала.

— Ого, а чого виїхали? Совіти переслідували? — Цвіта хоч і була ще юною підліткою, але любила таємниці та драми.

— Та ні, наче просто виїхали. Тоді багато людей переїздили до Америки або Канади в пошуках кращої долі. Їхали авантюристи. Часто, з кінцями. Отже, туга за своїм селом і Україною — це моя офіційна версія,— оголосила я й заклала великий палець.— Ваші ідеї?

— Може, у неї тут якесь перше кохання було? І вона їде, щоб перестрітися з якимось дідом? — Цвіта висунула свою романтичну версію.

— Нічо так! — ожив Борис.

— До речі, цілком можливо. Тітка Мальва спершу писала на село якісь листи, баба Ганя мені навіть казала, що якась там і любовна драма ще в неї по юності тут була, але я не знаю деталей. Час усе стер, кожна із кузин закрутилася у вихорі подій по різні боки світу, і зв’язок між ними, зрештою, обірвався,— я задумливо дивилася перед собою на дорогу.

— А може,— почав озвучувати свою версію Борис,— може, її родина десь закопала в селі панське золото, і тепер вона пережила всіх, і їде, щоб заволодіти ним і егоїстично розбагатіти!

— Я так розумію, що версія про те, що вона просто скучила за родичами, навіть не розглядається! — прокоментував Серж.

Ми їхали-їхали й майже доїхали. Останні десять кілометрів нами трусило на суворих сільських дорогах так, що ледве зуби не покришилися. Потім ми ледь не перебилися, бо в якусь мить Борисові здалося, що я погана водійка й хочу нашої смерті, на що я миттю огризнулася йому про те, що така думка жодного разу не прилітала до його прикрашеної чубом голови, поки ми їхали, приміром, житомирською трасою. Серж зажадав негайно сісти за кермо й урятувати нас усіх від вірної погибелі на розтелепаних дорогах. Цвіта відчайдушно махала метафоричним білим прапором і намагалася нас усіх утихомирити. Зрештою, останні кілька кілометрів ми їхали понадувані як індики, у цілковитій темряві й тиші. Ґрунтова дорога була всіяна численними маріанськими западинами. Я вивертала кермо, як

1 2 3 4 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не чіпай то на свята, Ізмайлова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"