Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Аж нарешті ми дісталися до хати баби Гані, де вона миттю нагодувала нас усім, чим могла, бо нагодувати — це досі чи не один із ключових виявів її любові. За вечерею ми, активно жестикулюючи, обговорювали тему «Так а чо їде?», а за тим, втомлені від численних версій і дебатів, полягали спати. Бо взавтра на нас чекала особлива місія: зустріти тітку Мальву з потяга в Тернополі.

На ранок баба Ганя постановила, щоб ми їхали всі троє, бо так ми точно зможемо спрацювати як команда, впізнати тітку Мальву й довезти її до села. Вручила нам номер тітки з вайбером, а ще — фотокарточку юності, на якій у траві сиділи, обійнявшись, дві юні дівчини: одна серйозна, із чорною довгою, аж до пояса, косою, у квітчастій сукенці, а друга, вбрана в білу сорочку на короткий рукав, мала світле, хвилясте волосся й усміхалася від вуха до вуха.

— Но, Борка, пізнаєш, хто є хто, га? — спитала баба Ганя, простягаючи Борисові фото й сяючи як п’ять копійок.

— Борка на базарі дудочки прода…— почав, було, Борис.

— Дайте сюди,— видер із Борисових рук фотокарточку Серж.— Борис наш геть не тямить у дів­чатах!

Борис цмакнув і спопелив його вогненним поглядом.

— Ну звісно, оце ж — ви, а оце, значить, тітка Мальвіна,— голосом експерта прокоментував Серж, тицяючи своїм пальцем спершу в дівчину з довгою косою, а тоді в ту, що в білій сорочці.

— Тату, в психологічних портретах ти геть не розбираєшся,— несподівано промовила Цвіта, розглядаючи фото, яке Серж досі тримав у руках.— Якраз усе навпаки, бабця Ганя ось, її енергія і вогник ось же, у цій усмішці від вуха до вуха, а ось Мальвіна, з довгим, аж до пояса волоссям, вона задумлива й смутна, бо, може, це фото робилося десь тоді, коли вже треба було думками готуватися до від’їзду.

— А бач яка! От золота дитина, все знає! — радісно сплеснула в долоні баба Ганя.— Я колись мала такі файні филясті коси, але довше плечей не росли мені ніяк! А у Мальви така вже гарнезна коса була, нижче пояса, всьо, як йшла тако вулицею, всі їй вслід оберталися. Зрізала вона свою косу перед тим, як звідсі до Канади їхати. Зрізала й, певно, спалила на попіл. А так їхати на чужу землю не хтіла. Так батькам насолити хтіла. Ох, всяке було, діточки, всяке було…

Баба Ганя сперлася на одвірок і поринула поглядом кудись у складку часу, у незвідане потойбіччя минувшини, про яке тільки вона одна з-поміж нас усіх знала.

— Ого! То вона радикальна, та ваша Мальвіна,— прокоментував Борис, зашнуровуючи черевики.

— Жінки завжди щось радикальне з волоссям роблять, коли щось у їхньому житті кардинально міняється,— оцінила ситуацію Цвіта й перепитала в мене: — Пра, Маня?

Як жінка, яка п’ятнадцять разів за життя змінювала колір, довжину й фасон волосся, я підтвердила цю сентенцію своїм авторитетним «угу».

— Детективна агенція Цвітанни Твердохліб на дроті! — прокоментував Борис.— Мала, може, варто після закінчення школи серйозно задуматися про кар’єру Шерлока Голмса?

— Краще Еноли Голмс! — усміхнулася Цвіта.— Але ж їдьте вже й бажано привезіть додому тітку Мальву, а не просто собі якусь жіночку, яку ви помилково виловите біля вагона.

І ми поїхали.

• • •

Утрьох ми стояли рядочком на пероні й гибіли.

— Слухайте, ну реально, як може бути так холодно? — бідкався Борис, кутаючись у свій довжелезний елегантський плетений шарф.

— Може, тому шо зима? І шапку треба носити в грудні, а не чубом трусити? — на правах старшого брата прокоментував Серж із синім носом і агресивно натягнув на вуха свою шапку.

— У Канаді, зрештою, ще холодніше, плюс лосі по вулицях ходять,— розмірковувала вголос я, хукаю­чи на рукавиці, у яких мерзли пальці, бо я перевіряла, чи доставилися мої повідомлення тітці Мальві у вайбер.

Не доставилися. Вона була не на зв’язку.

— Слухайте, мені треба в туалет, але на вокзалі не піду,— тупцяла я на місці від нетерплячки.— Я бачила кав’ярню через дорогу, то зганяю по-швидкому туди, ага? А ви ж не прокаркайте тітку. Я туди й назад!

Так сказала я своїм двом братам, тицьнула їм ключ від свого авта й відлучилася всього на нещасних десять хвилин. Ну добре, може, від сили на п’ят­надцять, бо я ще взяла собі гаряче лате.

Я летіла назад, збиваючи обчаси, обпікаючи собі рота молочною кавою. Строчила на ходу в месен­джері Борисові: «Мчу. Тітку ідентифікували?». Отримала відповідь: «Аякже. Підтягуйся, ми вже в авто, гріємося». І я мчала, землі під собою не чула! Влетіла в авто за кермо, розвернулася в пів оберта: позаду сяяв Борис, а поруч із ним сяяла якась бабця в хустині з квітами, вишитими сріблястою люрекс­ною ниткою. Я залупала на бабцю очима, а тоді подумки спитала себе, чи так виглядає літня жінка, яка провела за кордоном більше ніж шістдесят років, і вирішила дещо прояснити:

— Вибачте, а ви — Мальва?

— Шо-шо?

— Ви з Канади прилетіли?

Бабусенька лупала на мене очима, наче я — пришелиця неземна.

— З Вінниці я, поїзд же, оно, прийшов,— розгуб­лено почала вона виправдовуватися.

Я спопелила братів поглядом. За кращими традиціями жанру вони затрамбували в авто абсолютно чужу й незнайому нам жінку!

Найкраще відтворити те, що сталося, зі слів Сержа й Бориса.

Борис каже: «Ти пішла, а за пару хвилин потяг прибув. Люди лізуть із потяга, тягнуть валізи. Раптом збоку голос: “То ви, певно, на мене чекаєте?”».

Серж каже: «Ми повернули голови, якась бабця стоїть у хустині з валізами. Ми — глип на неї! Глип один на одного! Я — глип на світлину! Наче схожа».

Борис каже: «Я їй — добрий день, і це як же ви наважилися їхати в таку далеку дорогу? А вона рукою махає: “Та шо там, та шо там, як їхати, то таки кудись і приїдеш”».

Серж каже: «І дивиться на нас отак і приказує: “Але ж і змінилися! Прямо, не пізнати! Не хлопці, а орли! Настоящі орли!” Ну чисто, як баба Ганя наша все отак говорить».

Борис каже: «Ну ми і сумки її взяли й до автівки твоєї пішли, а шо мерзнути?».

Бабцю звали Стефанія Лук’янівна, вона їхала