Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Ранком довго валявся. Енергії на ці лекції йде стільки, ніби власне весілля з усіма церемоніями відгуляв. Тільки от на ранок ніякого сексу, бо в першу ж шлюбну ніч наречена загубилася. Мабуть, залишилася в барі з тупою музикою.

У них тут, у Словаччині, як у раю. Спокій, все є, все близько, все смачно, культурні центри, події та ввічлива двіжуха без агресії. Хоча насправді головне — любов і кохання. От цього тут людям явно бракує. Причому я не сказав би, що в нас у країні більше любові й кохання, просто виходить так, що наші люди ніби не так заморочені на цьому:

1. Я люблю, а мене у відповідь не люблять? Ну, сумно, канєшно, але хуй із ним.

2. Мене люблять, а я не люблю? Добре, що люб­лять, я потім теж когось полюблю.

3. Нікого не люблю й мене ніхто не любить? Шо ж, поки шо так, а там побачим.

4. І я люблю, і мене люблять? Ну супер, наливай.

Сімона і Юрай так сильно закохані одне в одного,— маю на увазі, свіжо закохані,— що в них очі світяться, як лампочки кохання.

Їв кашу з цвітної капусти, Сімона приготувала. Вони їдять такі корисні штуки, що явно проживуть 120 років. Ну, якщо не підсядуть на важкі нарко­тики.

Коли в людей багато екстриму й незрозумілостей у житті, як у нас,— вони хочуть стабільності та впевненості. А коли все стабільно й знаєш, що будеш робити в найближчі три роки, як тут у них,— починаєш хотіти екстриму й хаосу. Людина — дитина, їй не догодиш.

В обід вийшов прогулятись і заглянув у книжковий магазин. Там був банер із написом словацькою — Knihu za babku. На перший погляд читається як «книгу за бабки». Питаю словацькою в молодої продавчині, чи можна сфоткати.

— A prečo? — відповідає вона. Типу, а навіщо.

— Mám kamarata Babko,— збрехав я (маю друга Бабко).

Іноді й сам дивуюся, як швидко вигадую якусь хрєнь, щоб викрутитися. Ну не буду ж їй пояснювати, як це виглядає, і що бабки це на сленгу гроші, і т. д. Я ж не прям до смерті хочу сфоткати, просто друзям показати, і чисто з ввічливості запитав.

— Môžete.

Я вже дістав з кишені фотик, коли підійшли ще дві продавчині й спитали першу, в чому справа. Та сказала, після чого одна зателефонувала комусь і пояснила, яка драма в нас тут відбувається. Потім сказала мені, що фоткати не можна. Це в сотий раз підтвердило моє давнє відкриття — якщо питати, чи можна сфоткати будь-яку хєрню, у восьми випадках із десяти скажуть, що не можна. А якщо тупо сфоткав, у восьми випадках із десяти ніхто нічого не скаже.

Я повернувся до Алекса й роблю бутерброди. Щоб мені було веселіше працювати, він вручив мені банку Pilsner. Здається, у Словаччині більше пива, ніж у середньому на планеті — воно тут усюди. Через це я робив бутери так довго, що за цей час можна було зварити обід із трьох страв. У результаті один бутерброд з орегано, другий — із куркумою, третій — із табаско, а четвертий — із томатною пастою.

Жуємо, і тут Алексу хтось дзвонить. Він говорить про щось не знаю з ким і раптом відводить телефон від вуха й каже:

— Це Томаш, пам’ятаєш його?

— Хм, соррі, ні.

— Я вас знайомив колись. Не суть. Він знає, що ти в мене, і каже, що через годину їде до друзів в Україну святкувати Новий рік і питає, чи не хочеш поїхати з ним.

— Ого. Через годину? А як це? Що робити?

Тупі питання, але я розгубився від несподіванки. Зате Алекс розсміявся. І сказав у телефон:

— Слухай, Bandy просить п’ять хвилин подумати, ок? Я тобі передзвоню.

— А на чому він їде? — спитав я.

— На машині, з подругою. Дивись, якщо хочеш лишатися — без проблем. Я просто подумав, що передам тобі його пропозицію, щоб ти знав.

— Ага, ясно, дякую, Алекс.

Дожовуючи бутерброд, я кріпко задумався. З одного боку, і лишитися класно, але ніяких планів на святкування немає. Ну, з Марком можна, але то ж ми п’яні були, хто знає, чи не вийде з того така сама ніч, яку ми з ним уже провели.

А головне — в мене є серйозний досвід самотнього добирання додому здалеку після серйозних загулів — і це завжди безкінечний, нервовий і сповнений невеселих привокзальних пригод процес. Похмілля, гостра нестача вітамінів групи В, квитки, пересадки, кордон, неадекватні попутники й високий ризик щось десь забути-загубити. А тут запхав свій зад у авто й тупо їдеш. При чому точно через Ужгород. Чи ні?

— А він через Ужгород їде?

— Так, у якесь закарпатське село, не пам’ятаю назву.

Що робити? Можна кинути монетку, але із цим способом мені завжди не везе. Тому вирішую попросити в Алекса ще одну банку пілзнера, бо інтуї­ція натякає — коли доп’ю пиво, то серце підкаже мені правильне рішення.

Я не дуже тверезо сідаю на заднє сидіння і рушаємо. Томаш знайомить мене з подругою — Нікі.

— Дуже приємно,— кажу, і ми потискаємо руки.

Що ж, щиро вдячний Алексу й Жиліні за прийом, веселі дні й гонорар. Хочу ще. Але людина — це слаба лінива мавпа, і я не зміг упустити шанс опинитися вдома за 5–7 годин.

Томаша я згадав — ми бачилися ікс років тому, коли приїздили по одній програмі в Словаччину. Він жваво розповідає про своїх закарпатських друзів і їхні гірські плани на Новий рік. Цікаво, що там мої друзі на 31 придумали?

Ми слухаємо смішний словацький реп, говоримо про нашу та їхню поліцію, а ще про Татри й Карпати, і за годину зупиняємося в якомусь селі перекусити. Магазин і безлюдна столова-пивбар. До класичного набору — картоплі фрі зі смаженим сиром — замовляю і пива. Хто знає, коли ще буде така словацька можливість. Томаш заздрісно дивиться на мій вибір і питає Нікі, чи не погодилася б вона сісти за кермо.