Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Мм, а давай пів дороги ти, пів дороги я? — пропонує вона.

— Давай,— каже Томаш і замовляє безалкогольне.

Не знаю, як складеться наша подорож, тому, коли ми закінчили, про всяк випадок беру ще три пива з собою.

— Може, візьми щось інше? — каже Томаш.— Через пиво нам прийдеться часто зупинятися.

Я сміюся й погоджуюся. Пиво хай залишається як сувенір, але беру ще пляшку боровічки.

Їдемо. Я дивлюся на темні поля за вікном, п’ю й прикидую: завтра 31 грудня — що робити? Є пара тупих ідей, але безтурботне серце підказує мені, що зараз немає сенсу про це думати. Та й, власне, що таке новорічна ніч? Така ж ніч, як і інші зимові ночі, просто щодо цієї в нас завищені очікування, але про них ти кожен раз забуваєш уже через хвилину після 12 години.

Ну й новорічний час пролітає дуже швидко — от тільки що ти вперше задумався, чого б покласти собі на тарілку, і тут бац — хтось кричить, що ми забули випити за центральноєвропейський Новий рік, а потім гоп — і через ікс хвилин танців розумієш, що половина компанії вже кудись зникла, після чого ще щось п’єш і раптом прокидаєшся в обід першого числа. А якщо повезло — у власному ліжку.

Після чергового ковтка якось автоматично простягаю Нікі пляшку — вона автоматично бере, але Томаш помічає і майже кричить:

— Нікі, будь ласка!

Після цього в них зав’язується суперечка, через скільки кілометрів вони мають помінятися місцями. Знаю, що це по-свинськи й безсовісно, але я сміюся.

…

Нікі за кермом, у пляшці вже небагато, Томаш постійно робить музику голосніше, а вона просить тихіше. Я щасливий, бо кордон уже недалеко, а в Томаша на плейлісті є навіть Rage Against the Ma­chine і Cypress Hill.

— Томаш, як прекрасно, що я поїхав з вами! — перекрикую децибели.— У мене вже таке відчуття, ніби Новий рік. А може, відсвяткуємо його вже сьогодні?

— Ахаха, ні, потерпи ще трохи.

— А я б не проти.

— Ну ок, давай зупинимося й купимо ще одну пляшку боровічки й прикинемося, що через пару годин Новий рік.

— Давай!

Навіть по руках на кермі видно, що Нікі абсолютно не подобається наша ідея. І хоч я і свиня, але прекрасно її розумію.

Кордон ще пам’ятаю, бо довго шукав паспорт у рюкзаку, а коли нас перевірили, спитав у прикордонників, чи можна з ними сфоткатися. Один засміявся, а другий строго подивився й сказав «сідайте у машину». А от чи не розсердилися на мене Томаш із Нікі за цю дурницю, не знаю.

Потім, пам’ятаю, ми випили з Томашем за успішний перетин кордону, а потім я запросив їх у мій улюблений бар «Egan», але от потрапили ми туди чи ні, в цьому я вже якось не впевнений.

Прокинувся у штанах, але в ліжку. Було темно й дуже хотілося водички. Прийшлося намацати навколо якісь предмети, щоб зрозуміти, чи я точно там, де думаю.

Дома. Ура. Повезло.

Це все дякуючи моїм ангелам, не інакше. Або Томашу з Нікі.

Пішов, попив води, зняв штани й заліз під ковдру.

І почав тихо страждати. А коли в голові трохи прояснилося, я з жахом згадав, що сьогодні 31 грудня.

О боже, ні.

Знову прийдеться мити ноги холодною водою й пити напівсолодке.

І ніякі ангели тут уже не допоможуть.

P. S. Не знаю, чи потрібні висновки. Але, як бачите за результатами цього мандрівного дослідження, святкувати Новий рік за кордоном — це дурна, марна й безуспішна ідея. Спробувати можна, але результат такий же, як і дома. Лекційна поїздка це наглядно довела.

Ну, як кажуть — Happy New Year!

09.12.2017

Ми обожнювали із чоловіком прокидатися по суботах після дев’ятої. Розкіш, яку вже не повернути. Я дістала з холодильника п’ять яєць для звичного сніданку. Зачиняючи дверцята ліктем, вкотре посміхнулась фотографії, яка висіла там уже майже рік.

Наша дружна компанія, яку ми лагідно називали «Щаслива сімочка». І Влада завжди виправляла: «Яка мусово скоро стане вісімкою». Люди на світлині обіймаються, тримаючи келихи ігристого та виразно щось вигукуючи. Судячи з ялинки, блискіток і округлих відкритих ротів, було зрозуміло, що всі кричали «З Новим роком!».

Засновниками нашої сімки були ми з Владою, коли 2009 року зустрілися на першому курсі університету. Згодом впустили туди її молодшу сестру Діа­ну, яка, як нам здалося, уже дозріла до дорослого життя з розмовами про чоловіків, алкоголь і офіс­ні плітки. Довічний абонемент отримали й наші чоловіки — мій Северин і Віктор Діанчика, які теж стали хорошими друзями. Згодом довершили список колеги Влади — подружжя Пархоменки Валерія та Сашко.

Нам усім було близько 30. Такий солодкий період. Ти вже почав розуміти свої мрії, навчився ставити розумні цілі та впевнено крокуєш до їхньої реалізації. Пізнаєш світ і себе. Є час на читання, ютуб і спорт. Дітей народжувати лінь, хоча й треба. Друзі ж у цій круговерті самореалізації посідають перші місця.

Щоранку я усміхалася цій фотці на холодильнику, пригадуючи, як минулої новорічної ночі дів­чата підготували хлопцям змагання «Міцні яйця». Кожному на пасок прив’язували одноразовий пакетик із двома курячими яйцями. Хлопці повинні були битися ними із зав’язаними за спиною руками. Чиї яйця лишаться цілими, той і виграв. Щоправда, пере­можцю тоді просто пощастило: на початку гри його знудило і він весь час просидів у туалеті.

— Улянко, зернятко моє,— звернувся Северин, зазираючи на кухню,— давай швидше, нам скоро виходити.

Сьогодні ми із друзями тягнемо жереб, де ж цього року святкуватимемо. Вже чотири роки поспіль наша компанія зустрічає Новий рік у когось удома. Двічі відзначали в Пархоменків, у їхній