Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

— Ех, дороги, курява та туман,

Холод і тривоги, та степовий бур'ян.

Ага, холод… Щодо прохолоди, я б не заперечував. Дістала уже ця спека. Те ще задоволення, коли цілими днями з лат та кольчужного обладунку не вилазиш, а навколо повітря аж маревом тремтить над землею, перегрівшись на сонці. Жодний білий плащ не допоможе. Тим більше, що він уже через півгодини стає сірим і смердить кінським потом. А все інше вірно... І курява, і бур'ян, і тривоги...

Думи, переживання, спогади, роздуми та рефлексія... Ну, а чим ще накажете зайнятися? Від Полісся до Смоленська шлях неблизький і жодних розваг на ньому не передбачено. Ні заїжджого двору, ні шашличної...

Розбійників, що зрідка вискакують, Четвертак з П'ятаком і Німим Іваном виносять швидше, ніж Віктор встигає фіранку в віконці карети підняти. Так що я навіть не сіпаюся. Нехай козаки веселяться. Мені хоч подумати є про що, а вони бідолахи так відчайдушно нудьгують, що боюся, аби їм щелепи від позіхання на бік не звернуло.

З усієї компанії тільки сестра Меліса зберігає дивовижний спокій, та закоханий ідальго не втомлюється воркувати з панночкою. Як залізли в карету, вікна завісили, то весь день носа не вистромляють. І це в таку спеку...

Думки мої все більше про минуле. Оскільки воно реальне, тому підлягає оцінці та аналізу. Тоді як майбутнє темне і непередбачуване... І, як казали мудреці, навіть якщо обміркувати і прорахувати сто варіантів майбутніх подій, ніхто не може гарантувати, що не станеться сто перший... Ну, чи щось таке. А навіщо тоді заздалегідь ламати голову та нервувати? Роби що повинен і будь що буде.

Найкраще згадати, чи все зроблено з того, що хотів. Чи не забув чого похапцем? Чи все розумно і чи не варто чого змінити, поки не пізно?

Вчорашній день був багатий на події.

Повернувшись після сутички зі шведами у Полісся, я вже неквапливо оглянув будівництво. І залишився дуже задоволений. За великим рахунком, воно прискореними темпами наближалася до завершення. Рів був фактично готовий... Насип — теж... Не заважало, звісно, посилити схил від розмивання та сповзання, перш ніж зрити греблю та пустити в нього воду з річки. Але це вже можна було доручити дітворі. Не велика наука дерен укладати, та вербові прутики в землю встромляти. А щоб зацікавити дітлахів, наказав видавати їм наприкінці дня солодощі... Даремно мало що не цілий віз виварених у меду фруктів і рахат-лукуму припер із Криму? Кара-Мурза на прощання втюхав, погрожуючи смертельно образитися, якщо не прийму частування. От і знадобилося.

Михась із Настею, оцінивши вигоду від такої зміни працівників, ще й від себе пообіцяли, що, після закінчення роботи, найкращих трудівників відправлять на пасіку, мед викручувати. А мужиків і баб, що звільнилися від робіт, тут же вигнали в поля. На битву за врожай...

Частокіл загалом, теж майже закінчили. Залишалося зміцнити надійніше терасу для стрільців і каміння нагору натягнути. У кутових вежах справ від сили на тиждень. Та й то — переважно на дахах. Ворота вже навісили. Товсті, міцні. Залізними смугами посилені. Чекали тільки, замовлені в Смоленську, куті ґрати. І спеціальну лебідку для підняття та опускання. А ось із підйомним мостом вирішили не морочитися. Дорого та не ефективно. Простіше спалити і, потім, новий спорудити. Для чого встановили на помості кілька бочок зі смолою та дьогтем. Якщо спалахне — в усій річці води не вистачить, щоб згасити.

Найбільше недоробок виявилося у дитинці. Сам будинок уже завели під крокви та починали крити, але до повного завершення залишалося ще багато роботи. Підлога, сходові марші, двері, вікна... Печі... Тим паче, що тут простим збільшенням кількості рук не прискорити — а майстра підганяти, лише шкодити. І на себе ж нарікати потім... Якщо взимку протяги замучать, а підлоги розсохнуться так, що хоч руку між дошками просовуй, і печі стануть чадіти.

Але навіть за такого стану справ уже було зрозуміло: з'явись ворог хоч завтра, з ходу Полісся не взяти. А звідки йому намалюватися — я маю на увазі завтра? Середні віки не моє божевільне майбутнє з його стрімкістю. Тут швидкість руху військ вимірюється пішими переходами. Тобто не більше тридцяти кілометрів на добу. Та й то я сильно перебільшив. Такий марш війська витримають недовго. Насправді двадцять-двадцять п'ять верст на день вважається дуже гарним темпом. Для бойових загонів само собою. А, значить, буде час встигнути підготуватися до зустрічі або... втекти, якщо сили будуть вже аж дуже нерівними.

Ось тільки нема звідки великому війську взятися.

З півдня я сам повернувся і по п'ятах жодна орда не тупала. Та й навряд чи цього року, після того, що там сталося, татарам буде до набігів. Навіть якщо забути, що я з Кримським ханом дружбу вожу. На сході теж затишшя... Москва з Краковом замирилася на якийсь час, даючи ляхам можливість відбитися від шведського навали, що справжнім потопом наповнила коронні землі. Не те щоб цар Михайло раптом загорівся любов'ю до Речі Посполитої, але й надмірне посилення нащадків вікінгів Кремлю теж ні до чого. Нехай Білий орел та Золотий лев між собою повоюють, потріпають один одного. Та подовше...

Тож неприємностей я міг очікувати лише від вельможних сусідів. Тих, кому швидкий розвиток Полісся міг здатися загрозливим. Ну, або викликати зрозуміле бажання додати ще один маєток до тих, що вже є. Керуючись давньою істинною, що до бога високо, а короля далеко. І хоч у мене є дарча грамота — не до дрібних сварок між дворянами зараз Сигізмунду. Самому б на троні всидіти. Надто вже нестримно швед напирає.