Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

— Геніально! — захоплено вигукнув валах. — Ти, пане Антоне, природжений стратег.

— Ну, це не моя вигадка, — не став я примазуватися до чужих заслуг. Хоча похвала такого воїна мені була приємна. — У такий спосіб ще скіфи з Дарієм воювали. Примушуючи персів рухатися пустельними землями. Може, саме з того часу вони й називаються Loca Deserta — Дике Поле, Пустельна земля?

— Можливо... Латиняни любили використовувати чужі назви, переінакшуючи на свій лад. Але це справи давно минулих днів і особливої ваги для нас не мають. А зараз, я так розумію, задум треба виконувати негайно?

— Так, — підтвердив я. — Час справді не чекає. Дня три-чотири шведи ще зачекають на повернення фуражирів, а потім стривожаться. Так що не пізніше ніж через тиждень, можна чекати гостей.

— Тоді негайно й приступимо. Думаю, моя присутність в Поліссі тепер, коли в ньому так багато досвідчених воїнів, не аж так потрібна? Ти ж не один повернувся?

— Ні. Ідальго зі мною... До речі, Віктор у Криму кохану свою знайшов і з полону врятував. Тож, гадаю, тепер його в похід ніяким калачем не виманиш. Федот теж...

— Це добре... — якось надто нервово смикнув вус князь. — От нехай сам із дружиною і воює. А то Анастасія, як завагітніла, так і взагалі слова впоперек не скажи... І Михась з нею заразом... — зізнався несподівано, хоч недавно казав, що ладнає з моїми керуючими.

— То ти, князю, через це хлопців у поле вивів? Щоб у фортеці не сидіти?

Цепеш похмуро кивнув.

— Не люблять мене люди... Увесь час у чомусь поганому підозрюють. Загалом, якщо я якийсь час буду вдалині — всім тільки краще стане. Одна біда — не годяться мої хлопці для нашої затії. Не зможуть вони злих ворогів зобразити. Може, поміняємось? Забирай їх у Полісся — там толку більше буде. А мені залиш черкесів. Їх навіть переодягати не доведеться. Хто з селян у обладунках розбирається? Парі-трійці шотландські берети одягну, сам у кірасу драгунську влізу, та й годі. А головне — вони своєю мовою говорити зможуть — ніхто й не запідозрить.

— Добре. Тільки ти їх у руках міцно тримай. Поясни, що це навмисне. Хлопці вони сердиті. Як би не перестаралися.

— Ліс рубають, тріски летять... — відмахнувся князь.

— Так воно так, але я й іншу настанову пам'ятаю: «Кров не водиця, даремно проливати не годиться»

— Не турбуйся, отамане. Нічого страшного не станеться, якщо черкеси селянам, для їхньої ж користі, дупи нагайками почухають. Сам же розумієш, якщо гречкосії шведів дочекаються — набагато дорожчу ціну заплатять.

Гаразд. Сподіватимемося, багато дров не наламають. Все ж таки не бусурмани. А загалом, Цепеш правий. Не до сентиментів. Якщо не повірять селяни «лицедіям», то всі загинуть. Тож десяток спалених хат та гарнець сліз не надто велика ціна за кілька сотень врятованих життів.

— Добро, князю. Воїн ти досвідчений, роби, як вважаєш за потрібне. Умовимося так — спершу ближніми селами пройдися, а потім іди назустріч шведам. Як виявиш їх — у бій не вступай, а рухайся попереду фуражирів... Так щоб їм, напевно, жодне ціле селище не дісталося. А як шведи назад повернутий — ще тиждень покрутися, забираючи у бік Смоленська.

— То вони ж до Корольковича й побіжать?

— Нехай біжать... — підморгнув я спадкоємцю волоського престолу. — Я тут подумав, не вік нам у Поліссі кукувати? Зима не за горами. А я на засніжені поля та ліси волію дивитися з високої кам'яної дзвіниці.

— Який дзвіниці? — здивовано похитав головою Цепеш. — У Поліссі навіть церкви нормальної немає.

— Зате в Смоленську є... — скорчив я багатозначну морду. — Все-все, князю. Давай прощатись. Справ у нас з тобою і справді, безліч. Годі переробити…