Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Шведи відстрілювалися до останнього... Не патрона, звісно, а бійця. Але, атаковані одночасно з усіх боків, довго чинити опір не змогли. У цьому й біда будь-якого обмеженого простору. Начебто знаходишся під захистом, а насправді — куля, що просвистіла повз, цілком може потрапити в спину товариша.

  Хтось, напевно, хотів здатися, але знавців шведського не знайшлося. Та й яка з них користь? Відомості про військо короля Карла мені без потреби, я з ним воювати не збираюся. А що фуражири наробили — і без розповідей видно. За награбованим добром. Та й слід вони за собою такий залишили, що просто в Пекло пройти можна.

— Вітаю, пане отамане! — галантно підняв край капелюха Цепеш, під'їжджаючи ближче. — Вчасно ви...

— Вітаю, князю. Та ви б і самі впоралися... Он яких бійців підготували. Коли я їхав, більшість не знала, з якого боку мушкет заряджається, а зараз любо-дорого подивитися.

— Так, — без тіні збентеження підтвердив волоський вельможа. — Можна сміливо до міліції зараховувати. Козаками їм ніколи не стати, не той характер, але за своє місто чи село битимуться насмерть.

— От і славно. Козаків у мене... скоро нікуди складати буде. А для процвітання замку робочі руки не менш за збройні потрібні.

— До речі, про руки... — пожвавішав Цепеш. — Їх катастрофічно не вистачає.

— Невже, — посміхнувся я. — Другий тиждень тільки й знав, що відправляв у Полісся обози із селянами, а тобі, князю, ще мало?

— Ай, — відмахнувся той. — Декілька сотень, хіба цього може бути достатньо, коли на порожньому місці зводиться замок? Я всіх, хто здатний тримати сокиру та лопату на будівництво відправив. Навіть баб. Розбив на десятки. Козаков поставив старшими... Цих учити не треба. Самі за всім простежать та іншим спуску не дадуть.

— Розумно. Братчики окопи рити і Гуляй-город будувати майстри.

Цепеш кивнув і продовжив:

— Одне добре — всі через басурманську неволю пройшли і розуміють, що без надійної фортеці і на новому місці не буде спокійного життя. Не на роботу — з роботи треба гнати, щоб не надірвалися. Зі старостою та Федотовою дружиною більше сваритися доводиться...

— Чого раптом?

— Та я не в претензії. Розумію. У них своя турбота — провізія. Чи жарт, таку купу народу прогодувати, якщо в полі одні старі та дітлахи... От і наскакують з двох боків. То відпусти мужиків луг викосити, доки трави не перестояли. То — комору нову поставити, кров із носа треба. В одному ми зійшлися — ніякого житла, доки фортецю не закінчимо. Бачив, мабуть, поля навколо Полісся, землянками, як ховраховими норами пориті?

Щиро кажучи, не звернув уваги, але кивнув.

— Там і живе народ. Добре, сухе літо видалося. А як задощить... Поспішати треба, Антоне.

— Поспішаємо... Поки ми тут розважаємось, в Полісся ще один обоз прийшов. Тож працівників додасться. А дня за три-чотири, ще один чекаю. А може, й не один. Як Мамай впорається. Але навіть якщо останній — то з ним півсотні козаків прибуде.

— Добре, коли так... — князь покрутив вус, помовчав, але все ж таки спитав: — А з грошима як? Люди готові працювати задурно, але дерева не вистачає, заліза. Одних цвяхів ще б пудів сто... І смуг сталевих. Ворота обшити. Бійниці посилити...

— З горла не лізе, але є й гроші. Повернемося — відправляй обози. Нехай купують. До Смоленська сам збираюся. Може, у воєводи чимось розживуся... домовлюся, щоб нагороду за Масляний Брід не грошима, а товаром виплатив... — і тут до мене геніальна думка навідалася.

— Князю... А наскільки ти педантичний у питаннях лицарської честі?

Цепеш тільки гмикнув і знову підкрутив вус.

— Дивні питання ти ставиш, пане Антоне. Але, думаю не з цікавості. А пряме питання прямої відповіді заслуговує... Лицарська честь — для турнірів і дуелей добра. Коли з рівними змагаєшся. Що ж до війни... A la guerre comme a la guerre.

— Чудово. Тоді в мене ось яка пропозиція до тебе буде... — вказав на мертвих шведів. — Треба їхню роботу продовжити.

— Поясни? — Князь явно не зрозумів геніальність мого задуму.

— Та просто все... Переодягай своїх хлопців у форму шведів і лякай всю округу. Назад у Полісся не поспішай. Забирайся так далеко на північний захід, як тільки встигнеш. По-перше, — краще нехай провіант нам дістанеться, ніж ворогові. По-друге, — якщо добре зіграєш роль, — селяни знімуться з місця і під захист замків вирушать. Почасти і до нас… а це додаткові робочі руки. А ще — ми, цією виставою, багато життів врятуємо. Бо просто словами народ неохоче вірить. Особливо якщо треба з насидженого місця зніматися. А коли справжні шведи прийдуть — ховатися пізно буде. І найголовніше — адже шведи на одному загоні не зупиняться. Не повернуться ці фуражири — надішлють інших...

— Зустрінемо й інших... — буркнув Цепеш.

— Ні секунди не сумніваюся. Але тоді сюди відправлять каральний загін. А то й полк драгунів. Які пройдуть через наші землі вогненним вихором, знищуючи все на своєму шляху. Можливо, що й до Полісся дістануться. Ти готовий, князю, побачити такого ворога під недобудованими стінами?

Цепеш промовчав.

— Я теж... А наш прийом їх зупинить краще за будь-який загін. Бо поживи шведам не буде. Прогуляються вони по згарищах і пустці кілька днів, та й повернуться назад. Ще й донесуть королеві, що в цей бік війську ходити не варто.